"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 6

          Недарма кажуть, що і серед них траплялися непогані люди. Один з таких «непоганих німців» навіть заступився за Ольжину з Яриною сусідку, Мирославу Драбіниху. Німці в той час розквартирувалися по людським хатам і не соромилися поживитися з чужого майна. Один з таких "квартирантів" звернув шию Мирославиній куриці, та ще й самій гарній несучці. Йде з курятника й ховає курку собі за спину – знає скандальний характер власниці. Та німецькі маневри були надто передбачувані. Драбіниха так вхопила паскудника за барки, що вириваючись німець впав на спину. Не встигла Драбіниха йому слово сказати, як німець скочив на ноги й направив на неї свій «вальтер». Щось крикнувши, він схопився на ноги і ткнув ним Мирославі в голову. Бідолашна жінка, ні жива, ні мертва, зажмурилася чекаючи кулі. І німець таки її був би застрелив... Та за неї заступився інший німець...

Той, що вихопив пістолет, важко дихав, а пальці його так міцно стискали руків’я, що аж побіліли кісточки. Баба Мирося стояла нерухомо. Перед очима промайнуло все її життя: чоловік, діти, хата, садок, та сама курка, через яку зараз мала загинути. Ноги зробилися ватяними.

— Nicht! — різко пролунало збоку.

Другий німець, старший віком, у фельдфебельських нашивках, швидко підійшов і рукою відвів ствол убік. Між ними зав'язалася сердита розмова. Молодший щось гаряче вигукував, показуючи на бабу, на мертву курку, розмахував руками. Старший слухав мовчки, лише насуплював густі брови.

Потім несподівано нахилився, підняв курку із землі й простягнув її господині.

— Bitte... — сказав тихо.

Баба Мирося не відразу зрозуміла, що той хоче. Лише коли німець ледь помітно кивнув, вона обережно взяла свою птицю. Руки баби трусилися так, що ледь могла її втримати.

Фельдфебель сердито повернувся до молодого солдата. Пролунав різкий ляпас. Такий дзвінкий, що його, певно, почули й на другому кінці вулиці. Молодик витягнувся, мов кілок, і вже не смів перечити.

Старший сказав ще кілька коротких фраз, після чого показав рукою на двір. Обоє німців пішли геть.

Лише тоді баба Мирося відчула, як серце калатає десь у самому горлі. Вона притисла курку до грудей і повільно опустилася просто в холодну ранньовесняну багнюку.

— Господи... Жива... — тільки й прошепотіла.

До вечора про той випадок говорило чи не пів села.

— Бач, і між німцями люди є, — зітхала одна баба.

— Люди? — фиркав старий дід Архип. — Не дуріте. Якби не той старший, то вже б Мирославу на цвинтар понесли. Не за добро він її пожалів. Просто порядку свого дотримався.

— А яка різниця? — озивалася інша. — Коли смерть вже дивиться в очі, то й маленька милість великою здається.

Люди сперечалися, але кожен думав про своє.

Війна навчила їх дивної науки: не міряти всіх одним мірилом. Бували свої, гірші за чужих. Бували й чужі, в яких ще не зовсім згасла людська душа. Та це нічого не змінювало. Війна все одно лишалася війною, а кожен німець — ворогом.

Ярина слухала ті розмови мовчки.

Вона сиділа біля вікна й розпорювала Свиридову сорочку. Пальці вправно висмикували нитки зі швів, а думки були далеко. Ще кілька днів — і зять знову піде. Вона вже не благала його залишитися. Знала: марно. Такі чоловіки, як Павло, коли вже покладуть щось на серце, не звернуть.

Ольга теж мовчала. Сиділа біля печі й дивилася, як Катруся вкладає спати своїх ляльок-мотанок.

— Цитьте, — повчала дівчинка ляльок. — Вам вже час спати. Пізняя годиина, спи мояаа дитино…

У хаті стало так тихо, чути було лиш тихеньке наспівування Катрусі і як у припічку потріскують жарини.

Ольга непомітно поклала долоню собі на живіт.

Там, під самим серцем, уже билося ще одне маленьке життя. Павло про нього досі нічого не знав. І з кожним днем їй ставало все важче берегти цю таємницю. Не тому, що хотілося сказати. А тому, що боялася: коли скаже — він піде ще з більшим болем у душі. А коли не скаже... раптом доля вже не дасть нагоди сказати ніколи.