"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 5

В Ярининій хаті ось вже три місяці панувало пожвавлення – відколи Павло вдома. Ходив зять дивитися і на свою хату... Прийшов хмурний, задумливий. Та справа була не тільки у розірваній снарядом хаті. Тепер німці хотіли, щоб він був у них поліцаєм, чи ще кимсь таким, щоб на побігеньках та у прислузі. А про це Павло й думати не міг. Хоч радянська влада й залишила Павла круглим сиротою...  Але ж стати по один бік з німцями він не міг....

       Павло надумав знову йти на війну. Рани його вже загоїлися, а хоч рубці ще боліли – то не завада. Тільки... як сказати про те своїй родині… він не знав.

      Коли всі сиділи за столом, їли варену картоплю з солоними огірками, Павло почав:

 – Маю до вас серйозну розмову.

Три пари очей піднялися від столу й дивилися на нього. Ольга вже знала, про що хоче поговорити її чоловік. Це вона вже давно прочитала в його очах. І кожен день, коли він був з нею, намагалася запам’ятати до дрібниць.

 – Зараз у мене тільки два шляхи. Один – лишитися і стати на службу до німців, поліцаєм, чи ще яким прихвостнем, другий – повернутися на фронт  – воювати за свою батьківщину.

 – І що ти обереш. – одними губами, ледь чутно запитала Ольга чудово знаючи відповідь.

 – Йду на фронт.

По цих словах Павло встав, взяв з судника тютюн та папір і пішов з хати.

Ольга сіла поряд з матір’ю. Ярина її одразу ж обійняла, стала гладити по голові, як колись. Катруся й собі притулилася до них –  Їй передався сум старших жінок.

 – Мамо,  – смикнула до себе Ольжину руку Катруся,  – тато знову піде битися?

 – Піде, доню.

      Ярина мовчала, а в її голові крутилися ціла купа думок. Потім, з тієї купи, вискочила одна. Вона росла і роздувалася, достигала і важчала, і коли вже стала нестерпною, Ярина задала доньці досі стримуване питання.

 – Ти йому сказала про дитину?

       Ольга й Ярині нічого не казала. Матір сама про все здогадалася. Павло так останнім часом тривожився-задумувався, що нічого не помітив. Він за ці місяці старався зробити якнайбільше по господарству. Ярина не могла нарадуватися на зятя, а от Ольгу все мучили передчуття. Вдень вона їх гнала за хатніми справами та Катрусиними «чому?, навіщо? А що то? А як це?», в сутінках – за обіймами чоловіка, а вночі всі її страхи приходили до неї в снах.

 – Не казала. Йому й так важко. Бач, як кидається до роботи, ніби з відчаю. А з Катрусею який? Тільки забачить  – одразу на руки хапає, тулить до себе. І іграшки їй майструє.

 – Іграшки в нього чудові. – похвалила зятя Ярина, – Такого коника їй вистругав, хоч на ярмарку.

 – Ой матінко! – Ольга плакала, не могла спинитися. – Він же ледь вижив. Німці його майже мертвого віддали, а тепер… Чи ж проявить Господь своє милосердя вдруге?

 – Не плач, доню. На все Божа ласка. У Нього все вже прописано.