"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 3

       Надворі геть стемніло. Біля порожнього курника гавкав Жучок. Гавкав якось невпевнено, не грізно, поглядав на господарські вікна, де блимало світло. То горіла соснова лучина. Від неї, від її запашного диму, у хаті ставало по-особливому тепло й затишно. Ярина саме годувала Катрю, яка сиділа на лавці, підібравши ноги, і знехотя відкривала рота. Весь її вид демонстрував невдоволення. Не допомагало і те, що бабуся годує Катрусю її улюбленою дерев’яною ложечкою з квітковим візерунком. Згадавши, що їй ту ложечку подарував тато Катруся спитала:

 – Бабцю, а де ж так довго татко мій?

– Воює він, з лихими людьми. – пояснила бабуся, радіючи, що Катруся таки почала їсти. Щойно мала прожувала і ковтнула кашу, як посипалися нові питання:

– Воює? Пішов битися?

– Еге ж. Тільки не так, як ви з Тимофієм билися за глиняну конячку, а набагато гірше. – спробувала пояснити Ярина.

– А за що б’ється татко?

– За нас, доню. За наше село. За країну. І навіть більше. За увесь світ.

Катруся закліпала очима нічого не зрозумівши і Ярина пояснила:

– Прийшли з чужих земель погані люди, що звуться німцями. І тепер їх треба прогнати, бо самі вони не підуть.

– Вони нас набити хочуть? – втягнула Катруся голову в плечі.

– Можна й так сказати.

Дівчинка трохи покуйовдилася на лаві й злізла на долівку.

 – Ге нозю пересиділа? Казала ж бо, щоб ти сіла по-людськи. Іди, бабця потре-погладить.

 – Не пелесиділа. Ой! У вікно стукає. То Бабай? Чи ніці?

– Не «ніці», а німці. – виправила Ярина йдучи до дверей. – І не «пелесиділа», а пеРесиділа. Маєш вже чотири роки, а розмовляєш ніби тобі два. От прозвуть тебе люди, як діда Вашилія.

Поки Катя тренувалася вимовляти «р-р-ррр», Ярина прислухалась біля дверей. А й справді, хтось стукає!

– Хто там? – запитала вона.

– Це я. Відчиняйте хутчіш. Цей дощ мене до кісток прополоскав.

Ярина відсунула засув й впустила доньку у хату. Та була мокра, мов хлющ, і біла, мов крейда. З її закуташки струмками бігла вода.

– Ма-а-мцю! – Катруся кинулася до Ольги з обіймами, ледь не збивши її з ніг.

Ярина швиденько розібралася з двома своїми неслухами:

– Ану! Вгомонися ти вже! Пострибайко – не дитина. А ти…– суворо глянула на Ольгу,  – швиденько лізь на піч грітися. Заодно, прихопи з собою Катрусю. Не вистачало ще щоб ви мені попростуджувалися.

– Не бійся. Я вже в село увійшла, як отак линуло. – заспокоїла Ольга, скидаючи у ночви мокрий одяг.

– Слава Богу, ці дні була непогана погода. – перехрестилася Ярина.

Ольга швидко роздяглася до сорочки, змила бруд з ніг й полізла на піч, а вже звідти почала свою розповідь.

– Поки ще нічого не відомо. Німці сказали, що спершу повісять в центрі села запит – чи не був Павло комуністом, чи не засвітився десь при радянській владі. Якщо ніхто не назове його комуністом – відпустять.

Ярина потемніла лицем:

– А як назвуть? Наші люди сама знаєш... як уміють.

– Ага. Згоріло моє – гори й ваше. – подала з печі сумний голос Ольга.

– Та ні. Тьху-тьху! Нічого, милість Божа – все буде добре. – заспокоїла доньку, і себе, Ярина. Потім, прислухавшись, додала:

– А наша ляля вже й посопує.

– Так, спить біля мами. А обличчя і у увісні серйозне. Подорослішала. А ще ж наче недавно цицю просила.