"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 2

         З неба вже не лило, але на дворі стояла мерзенна сира погода. Жовтень так зайшовся дощами, що весь світ хлюпав і розтікався. Під  кожним Ольжиним кроком чвакав пишний килим мокрецю,  що рясно повиростав  на опустілих городах. 

 – Отче наш, що єси на небесах, хай святиться ім’я Твоє, хай прийде царство Твоє, хай буде воля Твоя!.. Не остави мене з лихом моїм. Будь мені, Отче благий, поміччю...

Отак йшла вона й молилася. А серце її билося об ребра з тупим болем і надією.

            Ольга до Боярки дорогу знала –  ходила колись туди на заробітки. Але зараз йти самій було небезпечно. А тут Грицько, сільський поліцай, сказав що йому саме до німців треба піти. От і буде їй попутник. Цю ідею підкинула Грицькова сусідка, дуже набожна й розумна жінка, вона повідала Ярині що поліцай якось був врятував від німців когось із партизан, які біля Клеверища, на вузькоколійці, отаборилися. От і сподівалися що може й Ользі допоможе переговорити з ким треба.

      Зустріч мала статися під лісом, на Тарабанках –  де здавен хоронили самогубців. Могили там давно запали, а на їх місці росли такі великі гриби, яких в лісі більш ніде не знайдеш. Тільки, ніхто їх не збирав. Та й саме те місце обходили люди десятою дорогою – казали про привидів, упирів й всяку нечисту силу. 

       Поліцай стояв під трьома зрослими дубами. Його худе обличчя ще більш стягнулося від холоду, видані німцями картуз та бушлат були трохи в грязюці, з рота стирчала самокрутка.

     Став він поліцаєм не так через любов до німців, як через ненависть до радянської влади, яка зруйнувала все те, що встигли створити його батьки. Бачте вони були куркулями, бо мали корову, телицю й коняку, хата їхня красувалася глиняною черепицею, а в садку були не дички, а справжні сортові яблуні й груші.

      І нікого тоді не цікавило, як тяжко далося те його батькам. Скільки попоносило їх по наймах та службах, щоб назбирати на ту коняку та корову, як батько працював на цегельні за тую черепицю. Не хтось їм хату будував – самі й будували. Не були вони панами. Жили як всі: важко робили, щиро молились, дбали про дітей. А прийшла нова влада… Забрали худобу, забрали хату… й  батька… І зосталися Демиденки напівсиротами в напівземлянці. Вже не кажучи про кляту голодовку. Скільки люду вимерло з волі комуняк!

   В селі по різному ставилися до Грицька-поліцая. Хтось не звертав уваги, хтось боявся, а хтось задирався й кляв на чім світ стоїть.

–  Здоров Грицько! А ти, поліцаєва пика, все по селу шастаєш. Що ж не глядиш під бабські спідниці? А може у нас там партизанин який завівся? – кололи Демиденка гострі жіночі язики.

Якби з дуль, що Грицьку в спину крутили односельці, летіли кулі, то його спина давно б перетворилася в решето. Він ті дулі певно й відчував, бо весь час рівнявся, ніби йому ломило у попереку.

Ольга, побачивши людську постать під деревами, призупинила крок, а розпізнавши крізь мряку Грицька підійшла до нього.    

– Здорова будь! – першим подав голос поліцай.

– І тобі не хворіти.

– Не лячно тобі, дурній, до німців йти? – спитав Демиденко.

– То моє діло. Як передумав зі мною йти – так  і скажи.

Грицько якусь мить повзав по Ользі колючими очима, так що їй стало ніяково, потім, скомандував:

– Йдемо.

       Тоді, на початку війни, німці були переконані у своєму «бліцкригу» і ще не надто лютували. Правду кажучи, простим німецьким солдатам не дуже хотілося лізти в пекло війни. Десь там, у далекій Німеччині, залишились їх жінки, матері, діти. Були серед цих загарбників такі, з якими можна домовитися. На це Ольга й уповала.

         Німецька управа розмістилася в кількох будинках, які стояли поблизу огородженої колючим дротом споруди, що раніше слугувала сіносховищем. За нею виднілись якісь нашвидкуруч  злампічені побудови. Звідусіль лунала важка, незрозуміла німецька мова, що різала Ользі слух і залізним обручем стискала горло.

– Стій тут. Жди. – скомандував Грицько. – Спробую домовитися.

Поліцай подався до воріт, де до нього одразу підійшло кілька німців. Він їм став щось казати, показував якогось папірця, кивав на Ольгу. Німці щось гелготали. Один з них, середньо рослий чоловік з чималим черевом, поважно хитнув головою, ніби погоджуючись. Всі німці, з якими мав мову Грицько, глянули в бік Ольги.

«Що ж вони? Чи відпустять Павла?» – хвилювалася молода жінка...