"ЧЕРВОНІ МАКИ" Розділ 2

       Зі своєї свіжопобіленої  хати вийшла  Маруська – саме час козі сінця підкинути. Аж дивиться, знов біла сукня на дорозі видніє. Шкода їй Ольгу. Холодно ще, а вона ж нічого на верх не вдягає. Ввійшла в хату, взяла чоловіків кожух, в якому сама любила ходити, тай рушила на білу пляму в кінці села.

–        На ось, накинь. – простягла одежину. – Так і дуба врізати можна, а ти ж молода, тобі ще жити і жити. Чого тут стоїш? Ходімо до мене в гості. Я сьогодні з ранку борщу наварила смачнючого, дарма що пісного. Мо й по чарці хильнути, в добрі компанії.

           Ольга кожуха не взяла, тільки глянула на неї з якимсь дивним вогником у очах. Така стоїть – аж світиться. Ніби радість яку взнала.

–        Олю, чуєш? Ти чого оце так посміхаєшся?

–        Є новини. Снилось мені цю ніч щастя велике. Грицько снився. Обіймав мене міцно-міцно, відірватись не міг, казав, що прийде й забере мене з собою, що тепер будемо разом. Каже, дім нам знайшов новий,  кращий за цей.

Маруся аж перехрестилась, як почула.

 – Не треба тобі того дому, Ольго! Чуєш? Не може до тебе Грицько прийти. Мертвий він. Нема його, – хотіла щось ще сказати, та Ольга як закричить:

 – Мовчи! Мовчи! Чого прийшла мені душу рвати? Що там рвати? Згризли вже все. Ота війна останнє згризла. Прийде він до мене! Обіцяв. Йшов на війну – обіцяв повернутися. Його Бог охороняв, я цілими днями Бога про те молила. Снився й казав, що сьогодні прийде. Оце й виглядаю.

Зрозуміла Маруся: діла не буде. Он, як у Ольги очі блищать – не до добра. Та все ж спробувала її заманити до себе, щоб хоч поїла чого, а то геть схудла.

–        А може в мене почекаєш? Борщу спробуєш. З моїх вікон дорогу добре видно, з хати по виглядаєш.

Останніх слів Ольга не дослухала. Зірвалась з місця й полетіла  додому – згадала, що хотіла курку приготувати.

Вечоріє. У вікнах хати Грицькової вдовиці блимає світло. Господиня клопочеться біля столу. Застеляє чистеньку скатертину, ставить найкрасивіший посуд. І сама вбралася, як до свята. Довгу чорну косу, як дівчина, червоною стрічкою переплела. Улюблену сукню з маками одягла. Ніби й на лиці змінилась. Довкола блискучих очей зникли темні кола, вуста вже не безкровні – червоніють. Ніби зникло над Ольгою чорне марево смутку – така просвітлена в неї посмішка.

Глянула в дзеркало, поправила на шиї коралі. Коли чує, хтось у сіни увійшов. Знала вже хто. Відчинила.

–        Грицю! Любий мій! – кинулася до чоловіка.

–        Привіт, радосте моя, – усміхнувся Грицько, обіймаючи дружину.

–        Нарешті ти повернувся. Проходь. Зіллю тобі на руки, вмиєшся з дороги, сядемо до столу. Проходь.

Говорить, клопочеться, а сама ледве може дихати від щастя. Зливає чоловікові на руки, подає рушник.

Грицько усміхається, витираючи обличчя білим полотном з вишитими маками, й знов обіймає Ольгу:

 – А тепер можна й поїсти.

От і ніч прийшла. Стелить Ольга ліжко, а Грицько дивиться на ту постіль сумними очима.

– Олю моя, квіточко, я  спати не лягатиму. А ти лягай, відпочинь.

Так і вп’ялися в нього жінчині злякані очі.

–        Як же я спатиму, а ти ні? Хіба тобі спати не хочеться? Ти ж так довго йшов. А якщо я засну, а ти підеш від мене, і покинеш саму? Лягай любий, обійми мене, як колись.

Грицько тільки хитав головою:

 – Нам скоро в дорогу. Ти поспи, а я розбуджу. Не бійся нічого, нікуди не подінусь. В новий дім разом підемо. Раз Бог звів нас воєдино – ніхто не розділить.

І зійшов на Олю  солодкий, теплий спокій. Вона лягла на ліжко, а Григорій сів поруч. Поки засинала – гладив її по голові, як маленьку дитину, усміхався ніжно.    

             На ранок до Ольжиної хати зайшла Маруся, принесла з собою глечик ще теплого молока. Та й впустила його на підлогу. В залиті сонцем кімнаті, де стояв накритий, як до свята, стіл із вчорашньою вечерею, до якої так ніхто й не торкнувся, на розстеленому ліжку лежала в своїй улюбленій сукні усміхнена Ольга, а в руці тримала букет червоних маків. «Де їм взятися в цю пору?», - подумала Маруся, вже розуміючи, що до Олі нарешті повернувся її Грицько.                           .