"КОГО Ж ПОСВАТАЛИ?" Розділ 2

    Пройшло сватання. І все б нічого, та засватана, якби зустріла де на вулиці нареченого, то не впізнала б його.

Минав час. Скоро вже й весілля мало бути. А над Петром, що теж не роздивився наречену, почали жартувати друзі. І все кажуть, що висватана ним дівка руда, мала та ще й ряба. Що буцімто вона кривобока, та ще й косоока. І так вони йому допекли, що він й каже батьку:

– Ви ж казали, що моя наречена гарна, а люди кажуть, що вона руда та ряба. Не хочу я з нею одружуватись. Чого мені не дали її роздивитися? Засватав якусь Одарку, а в очі не видів що беру!

     Петру ледь дим з носа не йшов від роздратування. Чим ближче до весілля, тим сильніше ним трясло. Батько бачить, що до оглядин син не витерпить, та й каже:

– Ти, сину, не гарячкуй. Я в п’ятницю буду їхати з базару, то й заїду до них. Вивідаю, котра з дочок – твоя Одарка, і вже добре роздивлюся, яка вона з себе. Бачив я її матір – гарна жінка. В такої матері й доньки мають бути гарні.

       Прийшла п’ятниця. Їдучи додому, після славного базарування, майбутній свекор зробив добрячого околяса, щоб завітати до господи, де жила його небачена невістка. Доїхавши куди треба, він поважно зліз із воза й зайшов у двір.

      Одарка саме молотила зерно, коли почула гавкання Рябка. Швидко відклавши ціпа, вона поспішила подивитися, хто прийшов. Судячи з голосного гавкоту пса – хтось чужий.

       І справді, в дворі стояв добре одягнений чоловік, роками десь як її батько.

– Доброго дня! – привітався незнайомець.

– І Вам доброго дня! – відповіла дівчина.

– А чи не даси мені, дочко, води? Оце їду з базару, та так схотів пити.

– Дам. Зачекайте хвильку.

     Одарка зайшла в хату і вже за мить винесла кухлик холодної води.

– Візьміть. Пийте на здоров’я, – простягла воду.

     Майбутній свекор одразу відмітив вік, ввічливість та проворність дівчини. Щось йому підказувало, що перед ним та, яку він приїхав побачити.

– Ух! Добра водиця. Дякую тобі, дочко, – сказав, напившись й утираючи вуса. – А це у вас…. не так давно… сватання було?

– У нас, – почервоніла Одарка.

– А кого ж посватали? – запитав вусатий дядько, розпливаючись у посмішці.

– Мене посватали, – відповіла дівчина й здивовано подумала: «Чого так радіє? Бач, як посміхається?»

     Почувши бажане, майбутній свекор намірився йти.

– Хай тобі, дитино, Бог помагає! Хай доля буде щасливою! – побажав він на прощання.

– Дякую Вам, – одказала Одарка, дивлячись як дядько по-молодецьки застрибує на віз.

        Приїхав нерозсекречений свекор додому та й каже сину:

– Ти, Петро, не слухай того, що тобі у вуха заливають. Язикаті хвеськи тобі наплетуть. У словах їхніх густо, а в голові пусто. Бачив я твою наречену: струнка, чорнява, білолиця, добра, ввічлива, проворна.

       З кожним батьковим словом у Петра все легшало на серці, а за одно… все дужче кортіло побачити засватану ним дівчину.

       Закінчилася вся ця катавасія чудовим, радісним весіллям. Новоспечене подружжя прожило в парі довгий вік. Було на тім віку всього, але більш за все – щирої любові, яка передалася п’ятьом їх дітям.