"КОМОРА". Розділ 2

Як виявилося, не всі гості були зайняті стравами та співанням гарячих пісеньок. Дві давні подруги, Орина й Салавета, що через всілякі справи та турботи не бачились більше як півроку, вийшли в сад перепочити від галасу, сіли на лавці та й гомонять про своє:

— Гарне весілля. Й молода гарна, – мовила Орина згадуючи про минуле. – Ой же цяя комора! Своє весіллячко як згадаю – досі жах бере.

Салавета, що старанно поправляла очіпок, від подиву забула про наведення краси:

— Чого б то? Ти зі своїм чоловіком ще на досвідках роззнайомилася, а я свого і на сватанні не бачила. За тиждень до весілля нас тіко звели на побачення.

— От і добре. Бо мій був ще той харцизяка. На вечорницях мені квіточку добряче пом’яв… А хіба ж можна ганьби батькам принести?! Я йому сказала, як не поберемося – зтрую його й себе.

Салавета аж реготнула:

— Ой-ой! Хіба його лякати треба було?! Як теля за вим’ям, так за тобою ходив. Далі твої сраки світа не видів.

— Ага! Було, – всміхнулася Орина, але раптом скривилася: — Ох, я з ним і натерпілася на весіллі. Нас як у комору стали вести, то мене свахи давай перетрушувати, як побитого міллю кожуха – чи нема чого з собою для підстави. А я ж була причепила на сорочці брошку. Думала – може п’яні не завидять. Ще з одного краю так хитренько її підгострила була. Свашки, бісові відьми, таки вгледіли й забрали. Роздягли до гола та кажуть: «Пострибай…». Повік не забуду. А я їм і бовкнула, що ж не жаба яка, щоб стрибати. А таки мусіла.

— А то ж нащо? У мене такого не було, – здивувалася Салавета й витріщила свої й без того великі очі.

— Та дивилися чи не сховала що між ніг. Бо на якомусь весіллі нечесна молода шмат сирої печінки між сідниць заховала, щоб сорочку помастити після всього.

Салавету по цих словах аж скривило:

— Тьху! Таке понавигадують. То твій же знав! Не міг сам щось принести? Чи ж на весілля курей не різали?! Був би тої крові припас.

Орина лиш головою похитала:

— Та де там. І його обтрусили.

— І як же викрутилися? – допитувалася Салавета.

— Йой! Матінко моя, яке то страхіття було! – обхопила долонями свої рум’яні щічки Орина. – Мусів він мене за срам кусати… до крові, за оту ж… губу, щоб сорочку мастити.

— І що? Отак і кусав? – Салаветиному подиву не було міри.

- Аякже! Хіба дала б я йому своїх батька й матір брудом облити? Він кусав мене, а я ряднину. Як прийшли свахи дивитися чи молодий впорався, то все вже було. Він у когось перед тим, перед весіллям нашим, був напитав, як то виглядає та калина, а вже як взнав – підставу зробив до ладу.

Салавета на мить уявила все те й замахала руками з ляку:

— Милуй Бог! От і добре, що те минулося.

— Моєму Івану не так швидко й минулося… – розсміялася Орина, – до мене з тиждень не торкався, поки трохи забулося.

— Тьху… гадина! – раптом плюнула собі під ноги Салавета.

— Ти чого? – звела Орина до купи свої красиві брови.

— Кровопивця комаряцький до рота мені влетів. Бодай йому! Тьху!

— Щойно з-за столу, а вже зголодалася? – зареготала Орина й тицьнула подругу пальцем в бік.

       Салавета аж підскочила – лоскоту боялася страшенно, чим іноді користувався її Микола. Чоловіка вона дуже любила, а найдужче – за веселу вдачу й добре серце. Та ще й жалів він її, шанував. Завжди остерігався й не робив їй щороку дітей, як інші мужі своїм жінкам. За Миколу Богу дякувала й Пресвятій Богородиці!

      Раптом обидві подруги замовкли й прислухалися. З курника почулося кукурікання. Обидві, як за домовленістю, перехрестилися й тричі поплювали через ліве плече.

— Мені казано, що як було весілля у Маріки Сівашиної, то у ночі їх півень без ладу кукурікав, ще й квоктав, як квочка. Таке йому щось робилося… Казали, що то знак був, – зляканим голосом повідала Салавета й знов перехрестилася.

— А про що знак? – зацікавилася Орина, бо такого ще не чула.

— Та ж як про що? Знак недобрий. Бач як сталося. Прожили Маріка й Василь років п’ять, а він її взяв тай зарубав… в смерть.

— Та що ти кажеш! Хіба ж то од того? – на емоціях сплеснула Орина руками, – Маріку, з її хвостоплетіннями, гріх було не зарубать. Її ж не раз за коси тягали хоч Федорова Фекла, хоч Юхимова Палажка. Дострибалася вона за мужиками. У Василя ще терпіння було ангельське.

— Було, та урвалося. Хоч і сам скакав у гречку, але ж він чоловік, а вона жінка, – знизала плечима Салавета.

— Отака доля жіноча. Те жінці не прощається, чого за чоловіками й не бачать.

— Таке наше життя. Ти згадай хоч Варку, з якою ми дівували.

— Ту що руда, з веснянками?

— Та ні, Орисю! Згадуй мерщій. Яка ще руда? Я про ту… високу таку, дуже довгокосу. Ну… русява… ромашки все любила збирати, – трохи розсердилася Салавета, зрозумівши що подруга не в той бік думає. – До неї ще Савка посватався.

— Це той чорнявий красень, що тобі так подобався? То так би й сказала, що Варка Сірничиха.

— Слава Господу милостивому, що не мені мужем став, – побожно перехрестилася Салавета. – Ти чула… — раптом стишила голос, – що він з Варкою зробив.

Орина похитала головою, що означило – не чула.

– Він її того місяця так побив, що на ноги не стає. Це мені моя сестра розказувала, вона ж у неї кума. Каже, як провідувала, то ледь стримала сльози. А Варка просить, щоб людям казали, що вона з горища впала. Але всі й так знають, що її чоловік б’є.

– А що ж Савка?

– Щось не дуже він в печалі. Казав моєму свекру, як дрова в лісі заготовляли, що «Варвара чогось нездужає… хай відлежиться, поки роботи не дуже…». У них старша дочка порається по господарству. Добра помічниця. Їй мамку шкода. Вона Варвару і погодує, і помиє, і перестелить під нею, і попере… Дома все уміє робить. А Савка часу не гає – вже собі одну вдову напитав, якщо його Варка раптом помре. Сам казав мому свекру, що тая вдовиця не настільки вродлива як Варка, зате грудастіша.