"КОГО Ж ПОСВАТАЛИ?" Розділ 1

Сталася ця правдива історія з самою бабою Манихою в дні її юності, а розповіла вона її через півстоліття моїй бабусі Катерині, коли та була ще дівкою.

       Жила в селі Плесецькому родина: батько, матір і три їхні доньки. Жили як усі – чесно, в труді, молилися Богу. Старша донька, Одарка, вже почала дівувати, і батько частенько казав, що добре було б, якби вона швидше заміж виходила – сестри теж вже в пору вступають.

      А на другому кінці села парубкував хлопець Петро. Батьки, шукаючи пару для сина, дізнавалися про незаручених дівок. От їм і нарадили люди, варті довіри, одну родину з сільського кутка Солов'ї – чесне, працелюбне подружжя, що має трьох дівчат.

      Визначившись із метою, легше робить діло. Так вийшло, що хрещена матір Петра пішла на базар, а там «ненароком» роззнайомилася з матір’ю тих дівчат. І вивідала, що їм старшу доньку, Одарку, саме час заміж видавати. Жінки потеревенили… Та й стало видно, що діло добре ладнається…

    Тож одного дня, а точніше вечора, прийшли старости з женихом, і як ведеться, за звичаєм та обрядом, почали виконувати свою місію.

– Доброго вечора добрим людям! – сказали посли, увійшовши в хату.

– І вам доброго, – відповів батько. – А чи з добром прийшли? Та кажіть в лад, бо підете назад.

– Ми люди чесні, без худої науки, от вам хліб святий у руки, – подали господарю хліб.

– Хліб святий приймаємо, а з хлібом і гостей. Сідайте до столу та й кажіть хто такі, у яких справах?

     Тільки посадив пан господар за стіл гостей, як господиня вже й горілку та закуску поставила. Свати повеселіли, бо вже видно, що з гарбузом не йти, та й далі мову ведуть:

– Ми мисливці земель не тутешніх. Полювали вдало, гарно, та лиш хотіли спіймати куницю, а вона убігла до вас у світлицю. Нам добрі люди казали, дорогу вказали, то ми й прийшли.

– А яку ж то вам куницю? – батько вдавав, що не розуміє чого панове хочуть.

– А вашу дівицю. Хай увійде в світлицю, а ми подивимося.

Тоді вже пан господар каже дружині:

– Маріко, нагукай дочку.

Жінка швидко вийшла на двір. Усі три дочки сиділи в садку.

– Дарко, доцю, йди хутчій до хати. Тебе сватати прийшли.

Дівчина злякано підскочила:

– А хто? Я його знаю?

– Не знаєш, то взнаєш! Він гарного роду, я про них лиш добре чула. Йди, не барися.

     Одарці світ закрутився. Серце то зупинялося, то рвалося з грудей, а подих геть забило. Намагалася пригадати тих хлопців, що на гуляннях на неї найбільше звертали увагу. «От би знати котрий сватається!.. А якщо якийсь, упаси Боже, старий чи страшний?!» – подумалося їй вже як входила в хату. Та як би там не було – знала, що не піде проти батьківської волі. Бо вже й сестри скоро дозріють до шлюбу. А пустити молодшу поперед себе – лишитися старою дівкою.

От матір увела Дарку в хату тай поставила біля печі.

– Колупай, доню, піч, щоб свати бачили, що ти заміж хочеш, – дала настанову та й пішла до сватів.

      Старанно колупаючи піч, Одарка крадькома поглядала на сватів – все намагаючись роздивитися майбутнього чоловіка. В непевному світлі лучини вгледіла лиш, що до неї сватається зовсім не дідусь, а якийсь високий, стрункий парубок. «Ну то хоч так!» – дівчині трохи відлягло від серця, і далі вона слухала розмову старших більше з цікавістю, ніж з страхом.

– Тож чи буде ваша ласка молодих поєднати? – спитали свати.

Батько глянув на Одарку та й каже:

– Як дочка не впроти, хай буде Бог в поміч.

      Одарка, вже наче й заспокоїлася, взяла себе в руки, але коли на неї знову звернули увагу – ладна була під піч сховатися. Дівчина геть почервоніла й потайки раділа, що напівтемрява і її трохи приховувала.

– А що скажеш, дівице-красна кунице, чи ж згодна на рушник з нашим парубком стати?

– Згодна.

Хоч оте «згодна» Одарка майже прошепотіла, та старости зрозуміли. Згода насамперед читалася на обличчях її батьків.

– Тож подавай, дочко, рушники та хустку.

        Пов’язала Одарка старостів рушниками, а молодого хусткою. Тільки знов не роздивилася парубка, бо соромилася очі підвести. У напівтемряві треба гарно приглядатися, а то не гоже – витріщатися на чоловіка, хоч і вже майже свого.

       Зробивши діло, старости зібралися додому, батькам молодого добру вістку нести. Отож і розкланялися:

– Спасибі батьку й матері, що рано доньку будили, доброму ділу вчили. Спасибі тобі дитино, що рушників надбала, що хустку подала.

– Спасибі вам, люди добрі, – подякувала Одарка.

А батьки додали:

– В добру годину та з Божої ласки!