"КОМОРА". Розділ1

Селом котилася луна людських голосів і пісень. Ясні зорі блищали особливо врочисто, а місяць, красуючись перед небесними подругами, старанно освітлював путь весільній процесії. Вітер притих – присмирив свою буйну, волелюбну суть. Чи то стомився цілісінький день переганяти отари сизих хмар, що іноді були впертими не згірше баранів, чи задумався, вигадуючи собі нову забавку. Та як би там не було, вітер заліг у заростях широкого берега річки й, грайливо обмахуючись пишним хвостом, колихав очеретяний ліс.

...Вже й коровай поділено. Батьки виряджають доньку до свекрів. Поблагословивши молодят, зв’язали їм руки хусткою та за неї й на дорогу провели. Урочиста процесія рушила пішим ходом. Лише придане везли на возі: скриня з одягом молодої, рушниками, постіллю; полив’яні миски, полумиски, горщики; дворове птаство і обов’язкова чорна курка. Приданки співали:

Загрібай, мати, жар,

Щоб не було дочки жаль.

Кидай у піч дрова —

Зоставайся здорова!

...

Розступітеся вороги, не переходьте дороги.

Нехай перейде родина, щоб була донечка щаслива.

Нехай перейде батьків рід, щоб була щаслива увесь вік.

З дворів виходили люди. Всі хотіли подивитися на молодих. Дівки й собі мріяли про весілля. Жінки згадували, як то було замолоду. Старі баби здебільшого кривилися: « Все то тепер не так. Не знають тепер як треба. А у нас…».

Ой гарно ж співали приданки. Слухачам на очі сльози наверталися. Як уже підходили до дому молодого:

Топи, мати, грубку, веде син голубку,

Сизую, пелехатую, красивую та багатую...

Котрась із приданок виділилася з гурту, заспівавши нетутешньої пісні, яку почула на весіллі в сусідньому селі:

Скриня моя тай березова,

Куди ж тебе перевезено —

Не в тік, не в кладову,

До свекра в комору.

А тоді всі приданки разом:

Не гнівися, свекрухо, на мене,

Не сама ж я прийшла до тебе,

Сюди мене паниченьки привели,

Тут мене ніченька обняла,

Тут моя вічная господа.

Весілля, весілля... Все до ладу й за традицією. Зустріли молодят, завели у хату. Приданки взялися водити княгиню, себто молоду, довкола столу та співати величальну пісню роду, яку співали лише чесній:

Ой який же наш овес рясен,

Такий же весь наш рід красен.

Так наша родина так нам заробила –

І пити, і їсти, ще й на покуті сісти.

А далі… Застілля, вітання, побажання, дари. І всі гості, одне перед одного, намагалися не просто подарувати, а ще й позмагатися між собою в дотепності: «Даруємо мішок цибулі, щоб чоловіку не давала дулі», «Дарую мішок кавунів, щоб лягали спати без штанів», «Даруємо дуба й березу, щоб любив п’яну й тверезу», «Даруємо мішок гнилиць, щоб не ходив до чужих молодиць»…                             

      Вже під північ добряче захмелілий люд береться підштовхувати молодих йти до комори. Соромливу новоспечену дружину виводять з-за столу. Вона йде за свашками — як на ватяних ногах, червона до маківки. Свашки співають:

Привезли ж ми да тетерочку,

Не учора, а теперечки;

Посадили ж ми на покуті,

Даєм же ми їй їсти,

А вона не хоче,

Даєм же ми їй пити,

А вона не хоче.

— Я ні пити, ні їсти не хочу —

Одчиніте комору, спати полечу!

А тоді до матері молодого:

Кажіть, пані-мати, де молодим спати. Спати чи не спати, чи калину ламати…

Отак заспівали, та й повели молоду в комору. Незабаром і молодого допровадили. Як вже новоспечене подружя поклали «спати», то свашки стали під зачиненими дверима й завели всіляких таких пісень, що ні дівкам ні хлопцям знати не слід:

Ой дівчино, чого сердишся,

Чом до мене животом

Не повернешся?

Повернися животом,

Ще й вороночкою,

Дам тобі я солов’я,

Ще й з соловочкою.

Співали свашки, співали, щей підморгували одна одні:

Вітер двері колише,

Щось в коморі дише –

Чотири ноги, чотири руки,

Ще й два пупи стулились до купи.

         На любощі молодята мали не більше півгодини. Гості дуже чекали результатів і все питалися свашок: «А що ж наші молоді, чи вже?». Свашки ж їм: «Ще ні». Та й самі молодих крізь двері питають: «А що, наші голуб’ята, чи вже?». Поки все те дійство відбувалося, за столом тривало добре частування, що діяло на гостей так, як сухі дрова на вогонь в печі. Гості співали, танцювали, жартували, та все ж не забували спитати: «Як там діло? Чи ж скоро наші молоді?».