"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 1

        На сході ледь наклюнулося сонце. В тріщинах небесної, по осінньому сірої, шкаралупи, між темною вовною хмар, стирчало його молоде біле пір’я. 

      Село ще спало. Всюди була така тиша, якої ніхто чути б не хотів. Не гавкали собаки, не кукурікали півні, не скрипіли поржавілі петлі колгоспних хлівів, не шумів в солом’яних дахах вітер, не цокотіли шляхом підкови коней. Добре воно було б, аби не так страшно. Весь світ насторожився чекаючи напасті з неба, з лісу, з боку колгоспного поля, з боку односельця, що вчора завербувався в поліцаї й тепер міряв всіх вовчим поглядом.

Тихо було і на подвір’ї Ярини Попівни. Тільки в її хаті щось мелькало за вікнами.     

  – Куди ти підеш? Ольго! Яка ще Боярка? – Ярина схопила руку дочки з силою, яку ніхто б і не вбачив в тонких жіночих пальцях. – Катрю свою круглою сиротою кинути хочеш? Я ж їй ні матері, ні батька не заміню. Чи ж відпустять вони Павла, а чи тебе ще заберуть?

Ох, як важко було Ользі дивитися в заплакані материнські очі. Але прийнятого рішення вона не змінила.

– Пустіть, мамо! Прошу Вас! Всього днів три мене не буде. Хіба ж я кину Павла, коли є хоч манісінька надія. Ви б за татом і під кулі кинулися б.

«Таки кинулася б»,  – подумала Ярина. Бачить Бог, чого варта була їй та ніч, коли забрали її Свирида. Як сьогодні пам’ятає страшних гостей.

          Серед ночі хтось стукав у вікно. Свирид вийшов у сіни. Чутно було як він з кимсь розмовляв, як відімкнув двері. Потім у сінях почалось вовтузіння, лунали приглушені голоси.

       Ярина накинула чоловікову свитку й пішла до сіней. Двері відкрити не вдалося, їх хтось підпер з того боку. Вона погукала. Свирид не відгукнувся. Тоді Ярина била кулаками у двері, кликала Свирида, а десь за її спиною голосили налякані діти. Вона підбігла до вікна й розгледіла як троє чоловіків, під прицілом гвинтівки, вели його до воза. Тоді попівна бачила свого чоловіка востаннє.

     У сільській раді Ярині порадили не питати й не балакати про Свирида, «не лізти чортові на роги». Мабуть, забрали його за те, що не давав церкву зносити. З того часу минуло дев’ять років.

            Змахнувши сльози з очей, Ярина перехрестила Ольгу:

–  Іди з Богом, дочко.

–  До скорої зустрічі мамо. – взявши торбину, Ольга хутко вийшла з хати на прополоскане дощем подвір'я.