Доки смерть...

Дощова ніч піднялася над карпатськими горами біля села Старі Мухомори. Мешканці в таку погоду і собаку на подвір'я не виженуть, але в декого із людей не залишилося вибору, окрім як блукати по зарослих колючими кущами гірськими доріжками, у пошуках іменитої на всю Україну босорки.

Михайло, чоловік середнього віку, явно одягнений за погодою та місцевістю. Водонепроникна вітровка, щільні штани і високі кросівки. Він, озброєний ліхтариком, блукав від гори до гори по околицям села, шукаючи хатину так необхідної йому чаклунки.

Дощ розсіювався в кронах могутніх та старих дерев, а потім цівками стікав прямо на обличчя нечеканного гостя. Коли чоловік вирішив трохи відпочити на пеньку, що трапився на шляху, його відразу зустріло ціле гніздо гадюк, під корінням давно зрубаного дерева. Від переляку той відскочив назад, але підсковзнувся на мокрому бруді і впав обличчям прямо до агресивно налаштованої змії, яка розривалася загрозливим шипінням оголюючи свої ікла.

— Та де ця чортова чаклунка!? Скільки можна вже тинятися по цих чортових лісах!? — не витримався чоловік і виплеснув свою втому і злість на ліс. У відповідь налякала змія кинулася до шиї Михайла, але замість гарячої отрути у венах він відчув холодний язик біля скроні.

— Шукаєш босорку? Вона дуже близько, але для тебе це незбагненно близька відстань. — раптом прошипіла на вухо змія.

— Що ти таке? — гість лісу рефлекторно рукою відкинув тварину від себе і вже зібрався тікати, але коли він переварив в голові сказану інформацію, то зупинився і озирнувся. — Ти знаєш, де знайти цю відьму? Мені дуже потрібна допомога!

Змія нічого не відповіла, а просто сховалась у темряві пня.

— Зрозумій, моя дружина нещодавно загинула в боротьбі з раком легень! Пройшов місяць але я все ще не можу примиритись з тим, що її немає поруч! Прошу, поверни її, і я зроблю все, що потрібно!

Миттю дощ перестав лити. Ліс навколо ніби почав таяти, ніби цукор у воді.

Світ помутнів до невпізнанності, а потім знову відновився, але вже у вигляді темних декорацій лісової хатини: товста павутинна у кутах під стелею, боязко грають на фітелях свічок вогники з усіх боків, безліч фіранок прикрашали стіни, фіолетові, червоні, зелені.

Але найбільше Михайла здивувала бабуся, що сиділа, немов згорнута грудка подушок, вся в мішкуватій чорній сукні та каптурі, вона приховувала свій погляд під тканиною, але відчуття не гостинного настрою прямо просочувало приміщення. Незнайомка сиділа рівно на місці старого пня, де чоловік зустрів гадюку.

— Ви... Ви і є та сама... босорка? — ніби забувши слова, обережно запитав чоловік.

— Ти просиш про неможливе. Навіть якби я могла воскрешати мертвих, це гріховне діло... — голос бабки звучав немов пронизливий скрип половиці. — Краще забирайся додому. Змирись із втратою. Бачу я, у тебе серце добре, не...

— Я зроблю все, щоб хочаб почути бодай одне її слово! Але якщо це неможливо, тоді я поїду за нею... — перервав її Михайло.

— Зупинись негайно! — вона різко встала зі свого стільця і ​​вказала на гостя своїм костляво-тонким пальцем, а від крику чаклунки весь будинок ніби здригнувся. — Якщо ти став бранцем свого кохання, то так і бути. Можливо, я зможу допомогти, але будь готовим до наслідків…

— Гаразд, що мені робити, тільки скажіть! — чоловік упав навколішки і потягнувся схопитися руками за сукню босорки, але варто було йому торкнутися, як відьма розчинилася, мов дим, і з'явилася біля іншої стіни свого будинку, поруч із книжковою полицею.

— Та-ак. Спочатку скажи мені, скільки днів минуло зі смерті твоєї коханої?

— Ем, десь тридцять шість днів... Це нестерпно довгий час.

— Ясно, отже, часу замало. — Босорка водила пальцем по корінцях щільно вставлених на полиці книжок, доки не зупинилася на одній, вугільно чорній. Діставши її, відьма поклала гримуар на найближчий стіл, піднявши велику хмару пилюки.

— Що ви знайшли? — поцікавився Михайло, коли підійшов до столу.

—Тихіше! — гавкнула на нього босорка, повільно перегортаючи сторінки, доки не зупинилася на одній.

— Ага... Ось, що ти маєш зробити. Принеси мені частину тіла своєї дружини. Неважливо, що це, волосся, нігті, шкіра... Головне принеси це сюди до того, як закінчиться час у сорок днів. Ти мене зрозумів?

— І тоді я зможу знову побачити свою кохану?

— Не неси нісенітниці! Я ж сказала, що неможливо воскресити людину. Все, тепер геть звідси! Принесеш частину тіла до сорока днів – поговоримо. Якщо не зможеш – то не побачимось ми з тобою більше.

— Я все зроблю велика чаклунко!

— Хмпф. — босорка змахнула рукою і світ знову став розпливчастим і нечітким, а потім чоловіка знову почав оточувати ліс, що тоне в дощі.

— І знову я тут... треба терміново їхати на цвинтар!

Десь у далечині було видно вогні цивіліщації. Повний рішучості Михайло пішов на світ, шукаючи свою припарковану машину.

Як тільки він дістався свого транспорту, то з радістю впав у м'яке сидіння, зачинив двері та вікна і на кілька хвилин заплющив очі.

У темряві його свідомості випливали спогади розмови з босоркою. Її екстровагантна хата була ще нормальною, порівняно з тією телепортацією та взагалі самою зустріччю.

— Чотири дні... — зітхнувши, Михайло сперся головою на кермо. — Це буде складно... Зроблю все, щоб не заарештували до того, як воскрешу Сюзанну.

Знову наповнений рішучості чоловік завів мотор автомобіля і негайно почав тримати курс додому, щоб підготуватися до ризикованої авантюри.

Дорога була довга. Холодна погода з дощами накрила всю Україну, від чого дороги стали врази небезпечнішими.

Але Михайла це не зупиняло, він тримав курс до місця поховання коханої, до Кам'янця-Подільського.

Підступна мокра дорога ніби казала автомобілю бути більш диким, неслухняним. Декілька разів він не спеціально виїхав на зустрічну смугу траси, але досить швидко перебудовувався у правильний бік.