Нове життя

— Руперте, то може все-таки розкажеш?

Ох, цей Генріх! Вічно такий цікавий, коли хильне, і не викрутишся ж від його запитань. Ульріх-Руперт зітхнув і задумливо покрутив келих у пальцях. Успішно розбивши не надто великий загін орків, вони отаборилися біля невеликого містечка, щоб дочекатися підкріплення та рушити далі, на південь, назустріч навалі зеленоликої орди. Дрібних офіцерів та писарів відпустили до містечка, і Ульріх вже про себе пожалів, що зголосився піти з іншими, а не придумав привід залишитися в таборі.

— Що розказати? — зрештою відповів він на набридливе запитання, яке Генріх ставив чи не вдесяте.

— Не прикидайся дурником, — Генріх хитро примружився й відпив зі свого келиха, потім витер вуса рукавом. — Тут тобі не лікувальні води, з власної волі до походу на зеленомордих ніхто не приєднається. Ну хіба що ти весь із себе герой, що тотожно — дурень. А ти точно не дурень, зуб даю. От я, наприклад, трохи крав. Ну як трохи. Трохи — поняття відносне. Тому я й тут, — він зітхнув.

— Крав — і тебе поставили писарем? Знову? Генріху, щось ти недого…

— Ти спочатку про себе розкажи, — перебив вусань. — Я першим запитав — от ти першим і відповідай. Тим паче моя історія нецікава, а от твоя…

— А що моя? — Ульріх підозріло примружився. — Я її наче нікому…

— Та перестань! — Генріх гиготнув і одним махом допив келих. — Тут не глухі служать. Як то кажуть, один скаже — сотня почує. Подейкують, що відправили тебе сюди за щось дуже страшне. Куди там мені з моїм тяганням монет з казни графа! Сам своїми вухами чув, що барон Руперт фон Чирне, такий-сякий, когось там чи то зґвалтував, чи то вбив, причому серед близьких родичок. Це правда? — Генріх подивився Ульріхові у вічі.

Ульріх застиг на місці. Звідки… А, неважливо. Бодай хтось, та мав промовитися. Дарма він радів, що ніхто у його загоні не знав барона особисто, тож не ставитиме незручних питань. Недовго квітла Ульріхова надія…

— Ну, то правду кажуть? — наполягав Генріх.

Мовчанка.

— Ну добре, добре! Не сердься! Тут усі свої, усі несвяті. Ти ж не один такий порочний. Розкажи — я все зрозумію. Тим паче ти один з нашої компанії все не розказуєш, за що тут опинився. Всі інші вже давно відкрилися. Тож якось нечесно виходить, Руперте. Що ж ти таке приховуєш, що навіть близькому друзяці не зізнаєшся? Я іншим не скажу, обіцяю.

— Ну, ми, звичайно, друзі, але…

— Та кажи вже, — Генріх за звичкою примружив одне око, від чого його вус кумедно сіпнувся. — Не тягни кота за…

Ульріх набрав повні груди, видихнув і промовив:

— Брешуть гади, не ґвалтував я сестру. Заїлася на мене, стерво, що вдало спадщину відхопив, от і підлаштувала все…

Ульріх запнувся, сподіваючись, що щойно вигадана відповідь задовольнить цікавого друзяку.

— Ясно, ясно, — закивав Генріх. — Буває. А жінка твого брата? А мати? Кажуть…

От демон! Та звідки ж цей лис усе знає?

— Жінка брата — ще та шльондра. Сама до мене полізла.

— Ясно, таке теж буває, — посміхнувся вусань. — А з матінкою що?

Ульріх знову мовчав. А справді, що з нею? Здається, Руперт її убив. Як же тепер викрутитися?

— Матінку вбив, — Ульріх багатозначно зітхнув.

— Ага, значить, таки правда, — Генріх покрутив вуса. — А за що, якщо не секрет?

— А за те, що на захист сестри стала, ще й сама погрожувала, що підішле до мене вбивць, бо бачите, я ганьблю наш стародавній рід своєю поведінкою, — Ульріх посміхнувся, якось моторошно та божевільно, і друзяка аж відсахнувся від нього.

— О, так таки правду кажуть, що ти небезпечна людина, — він закивав. — Не те що я, жалюгідний казнокрад.

— А що, боїшся мене?

— Та ні, чого боятися? Тут ми всі на мушці. Крок вліво чи вправо — повісять, більше не помилують.

— Та хай би й повісили, нащо отаке життя, як тут?

— Ну як це нащо? — здивувався писар. — Спокутуєш свої гріхи, а там, гляди, на волю відпустять.

— Це якщо орки не вб’ють. А думаю, так більше не пощастить.

— То тебе можуть вбити. А мене ні. Я ж у боях участі не беру! Відслужу й повернуся до родини.

— Я б на твоєму місці не загадував наперед, — Ульріх вискалився. — Я, знаєш, теж раніше любив усе планувати. Бачиш, чим закінчилося?

З цими словами Ульріх витяг з капшука дві монети, кинув на стіл, встав та попрямував до дверей.

— Бувай здоровий, — кинув через плече.

— А ти що, інших наших чекати не будеш? — здивувався Генріх. — Вони ж обіцяли, що пізніше зайдуть…

— Не буду. Щось сьогодні не в настрої. Та й утомився щось на тому шикуванні. Генерали ганяють, як собак, наче на орків уже завтра йдемо. Краще спати завалюся, бо завтра знову на зорі вставати.

— А, ну йди тоді.

Повернувшись до свого намету в таборі за стінами містечка, Ульріх ліг у постіль і намагався заснути, роздивляючись плями та шви на матерії над головою. Під личиною барона фон Чирне він отримав непогану офіцерську посаду, що значно знижувала імовірність бути убитим. Яке щастя, що офіцери жили кожен сам по собі, а не в казармі, як звичайні солдати. Яка не яка, а свобода. Ніхто не підглядає, не докучає. Роби, що хочеш. Майже. Розкіш для того, хто ще кілька місяців тому був кадетом і жив у казармі з купою мамчиних синків, відправлених на службу копняком під ліниві зади, які вічно то скиглили, то галасували до ночі, заважаючи спати. Ульріх й подумати не міг, що те покарання, що спочатку здалося засланням на вірну смерть, насправді багато в чому покращило його становище. Мало того, його побоювалися. Справді побоювалися. І Ульріх підозрював, що не лише через злочини, які він буцімто скоїв. Що ж таке знають про барона, чого не знає він сам?