Сьогодні в таверні "Сірий Вепр", одній з найкращих у Вайсштайнбурзі, столиці Імперії, було багатолюдно. Усі місця за столиками були зайняті. За одними столиками веселилися компанії студентів столичного університету, за іншими підмайстри, що зголодніли за день, уплітали свою пізню вечерю, а чинні вгодовані торговці вели неквапливі бесіди про свої справи. В кінці зали, біля барної стійки, випивали та закушували чепурно одягнені бюргери. У вогнищі весело танцювали язики полум’я, в казані булькало апетитне варево. А біля вогнища, заплющивши очі та не помічаючи нічого навколо, сидів бард Вальтер фон Зігель. Ніби глухар на току, він самозабутньо співав нехитрі куплети свого твору, акомпануючи собі на старій лютні. Один куплет ніжно-ліричного характеру оповідав про високі почуття до якоїсь прекрасної дами, яких вона нібито не помічала. Інший куплет він уже співав про наївну пастушку, яку спокусив школяр, що проїжджав повз, і кинув бідну дівчину в цікавому становищі.
На мить усі погляди зі співака перекинулися на юнака, який увійшов до таверни. Виглядав він років на вісімнадцять. Високий, стрункий, з довгим до плечей волоссям та гострими, вольовими рисами обличчя. Попри те, що на юнака був одягнений сірий сукняний плащ простого городянина, в тонких рисах та поставі вгадувалося дворянське походження. Тримався він гордо, у кожному жесті відчувалася звичка наказувати, властива навіть нащадкам збіднілих баронів. Він уважно оглянув залу, прискіпливо вивчаючи кожного відвідувача. Вальтер перестав співати, відклав убік лютню та вийшов назустріч юнакові.
— Ульріху! Давненько я тебе не бачив! — він ухопив приятеля в тісні обійми, так що в того хруснули кістки.
— Був зайнятий в академії, — сухо відповів той. — Ось як у самоволку відпустили, я й прийшов.
— Друже, пригости мене червоним елем, і я заспіваю тобі таку пісню, якої ти ще не чув! Вчора написав!
— Давай про веселого мірошника! — закричали відвідувачі, що вже пристойно набралися, постукуючи по столах кухлями та тупаючи ногами.
— Обов’язково тебе пригощу та послухаю твою пісню, але пізніше, — Ульріх м’яко відштовхнув барда. — Зараз у мене термінова справа.
— Ага, розумію! Ненаглядна вже зачекалася. Ну йди, тільки не засиджуйся!
Відвідувачі, стукаючи кухлями, заспівали пісню замість барда:
На млині біля виру мірошник добрий жив.
Молола зерна річка, він жив і не тужив.
Аж якось дух нечистий затіяв жити там,
І справи всі в мірошника скотились в тарарам.
Ульріх тихенько прокрався в комору за трактирною стійкою. Гладкий шинкар, на ім’я Гуго, якраз порався серед бочок і мішків. Він повернув голову і впізнав Ульріха.
— А, пане кадет! — вигукнув шинкар. — Давненько тебе не бачив! Думав, чи не втік ти? Гретхен усі очі виплакала, поки чекала на тебе. Чи думаєш, я не знаю, чим ви там займалися на горищі? Тут усе на виду. Іди, вона у себе в кімнаті! Щось нездужає. Може, втішиш...
Подякувавши шинкарю, Ульріх прискорив крок. Він швидко збіг сходами та тихенько постукав у непримітні маленькі двері. Відповіді не було. Ульріх швидко увійшов до кімнати. Дівчина сиділа на ліжку і при тьмяному світлі лампади щось вишивала.
— Ульріху? Де ти був так довго? — Гретхен підвела очі від шиття, але залишилася сидіти.
— Пробач, люба, нас довго не відпускали. Незабаром польові збори. Ганяли і вдень, і вночі.
— Так, пам’ятаю, ти казав. За два тижні випуск. Ви урочисто промаршуєте вулицями, на площі вам вручать медалі та відправлять кудись на війну.
— Я ж дворянин! Наша доля така — служити й воювати. Я молодший син. Мені батьківський спадок не дістанеться. Все, що я зможу здобути, здобуду своїм мечем.
— Ну що ж. Я знала, що цей день настане. І я знала, що ти зі мною не одружишся, хоч би що обіцяв.
— Тоді навіщо все це було? Чому ти погодилася?
— Бо кохаю тебе, дурнику! — Гретхен відклала шиття і піднялася йому назустріч. — Забагато вас гине на війні. Мало хто доживає до весілля. Якби не ми, простолюдинки, дворянські сім’ї давно б зникли! Хіба ці розчепурені дворянки, які все життя сидять у кам’яних стінах, зможуть народити здорових дітей?
— Чому ти думаєш, що я обов’язково загину? Я отримав найвищі бали з тактики та фехтування.
— Послухай! Мій брат загинув, коли імперія намагалася захопити золоті шахти гномів у Бронхеймі. Він був такий сильний, що запросто міг розкидати чотирьох. Але гномський арбалетний болт пробив його лати наскрізь. Двоюрідний брат потрапив у полон до ельфів, коли губернатор вирішив прокласти прямий шлях до портів Ганзи через їхній Сріблолистий Ліс. Князь ельфів навіть написав листа, де пропонував викуп, але моєму дядькові відповіли, що у нас немає бранців, а є лише зрадники. І невідомо, чи він ще живий. А зараз подейкують, що на півдні набирають сили орки. І хто знає, якщо ти не загинеш від їхніх кривих шабель, чи не спалять тебе живцем, приносячи в жертву їхній кровожерливій богині?
— Не будемо про сумне, люба! Я прийшов, щоб провести цей час із тобою! — Ульріх сів поряд з дівчиною, і обійнявши її за талію, пригорнув до себе
— Добре. Тільки просто посидь зі мною. — Гретхен трохи відсторонилася. — Я не в настрої. Щось мені зле.
— Добре, тоді просто посидимо, поговоримо. Я так за тобою скучив!
***
Розмова була недовгою. Дівчина заснула на Ульріховому плечі. Він обережно поклав її на ліжко і спустився до зали. Пересохле горло і шлунок, що бурчав, вимагали негайно приступити до трапези. Але в залі йшла якась сутичка: шість високих міцних чоловіків у плащах болотяного кольору — міська варта — орудували держаками алебард, розпихуючи п’яних гуляк, які марно намагалися заслонити собою барда. Вальтер був блідий і тремтів, не в змозі зрушити з місця. Ульріх одразу оцінив ситуацію:
— Вальтере! — крикнув він на все горло. — Чого ти стоїш? Біжи, дурна твоя голова! Я їх затримаю!
Ульріх на ходу вихопив меч і обрубав держак алебарди одному з нападників. І тут же йому в голову полетіло цебро з помиями. Кадет відхилився вбік, так що відро вдарило в груди вартовому, що повернувся до нього, і обох облило смердючою жижею. Ззаду завдали болючого удару держаком по шиї. В очах Ульріха потемніло. І тут на нього холодною хвилею накотила лють… Ульріх заревів, як розлючений бик, і за пару стрибків наздогнав одного з супротивників. Його меч виблискував, як блискавка. Темна сталь фамільного меча, посилена заклинаннями, легко розпорювала шкіряні нагрудники вартових, ніби це були подушки або перини. Не встигли вони схаменутися, як троє з них впали бездиханними, а четвертий жалібно скиглив, повзаючи по підлозі, а за ним тяглися його кишки, що звисали з розпоротого живота. Двоє вартових, що залишилися, миттю забули про барда, і розмахуючи алебардами, як тролі кийками, рушили до Ульріха. Кадет уже чекав на них, вставши в бойову стійку, тримаючи в одній руці меч, а в другій — кинджал. У ньому клекотіла холодна лють. Уміння битися було в його крові, підживлене магією, якою передалася пам’ять сотні поколінь його предків. Вартові, знаючи, що вони йому не рівні, все одно лізли до нього, як два бики, що побачили червону ганчірку, з налитими кров’ю очима, вивергаючи брудні лайки. Ульріх блискавично метнув кинджал, що одразу встромився в незахищене горло нападника, і перехопивши лівою рукою алебарду другого, рубанув навскіс, відсікаючи ліву кисть і праву руку по лікоть. Вартовий завив від болю і з жахом дивився на кров, що хльостала фонтаном з двох обрубків. Потім він похитнувся і повільно осів на підлогу, знепритомнівши. Ульріх завдав ще одного удару, пронизавши йому горло. У таверні запанувала тиша. Здавалося, навіть найп’яніші відвідувачі вмить протверезіли. Вони застигли від жаху та дивилися на Ульріха, як вівці на вовка.