Ніч, яку хочеться забути

— Б’юся об заклад, між вами досі нічого не було!

— Слухай, це взагалі не твоя справа! — різко огризнувся Роман до свого найкращого друга Олександра.

Вони не розлучалися ще з дитячого садка. Уже понад десять років майже весь вільний час проводили разом: гуляли, каталися на мотоциклах, говорили про дівчат, переживали через невдачі й раділи перемогам.

Та вже майже тиждень Роман майже не спілкувався з Олександром, хоча раніше вони бачилися або телефонували одне одному чи не щодня, ділячись черговими любовними пригодами.

Саме тому Олександр без жодних вагань заявився до Романа вже наступного ранку після випускного. Ще зовсім недавно вони разом будували грандіозні плани на цей пам’ятний вечір. На його думку, Роман повівся не просто дивно, а нерозумно, запросивши на випускний якусь книжкову тихоню.

Звісно, усі визнавали, що дівчина була дуже красивою. Але вона не належала до їхнього кола й навряд чи колись змогла б стати частиною золотої молоді, яка здебільшого складалася із самовпевнених і розбещених грошима підлітків.

Олександра розривали два суперечливі почуття — цікавість і ревнощі, що межували з роздратуванням. Його злило, що найкращий друг проміняв його на якусь нову красуню.

Та коли він дізнався, що новою симпатією Романа стала саме Роза, то спершу не повірив власним вухам, а потім — і очам. Невже хлопець, який одним лише поглядом міг підкорити будь-яку дівчину, справді захопився найзвичайнішою школяркою?

Певною мірою Олександр навіть розумів прагнення друга до чогось нового й незвичного. Але випускний, на його думку, був зовсім не тим місцем і не тим часом для подібних експериментів.

Він узагалі перестав упізнавати Романа. Здавалося, за ці кілька днів його ніби підмінили. Олександр серйозно боявся втратити товариша, з яким можна було весело проводити час, знайомитися з дівчатами, говорити про чоловіче або просто виговоритися, коли на душі було важко.

— Друже, та вона просто водить тебе за ніс!

— Востаннє кажу — це не твоя справа! Відчепися!

— Спокійніше, друже, а то я ще образюся. Я вже навіть ревную тебе до цієї твоєї книжкової тихоні.

— Її звати Роза. Запам’ятай це.

— Тільки не кажи, що ти в неї закохався, — глузливо промовив Олександр.

— Я тобі нічого не збираюся казати. І обговорювати свої стосунки з тобою теж не збираюся, — так само різко відповів Роман.

— Якщо не збираєшся обговорювати, значить, і обговорювати нічого. Скажи, я ж маю рацію. Що з тобою взагалі відбувається? Це точно ти?

Роман ледь стримував злість. Найбільше його дратувало те, що в словах друга була частка правди. Роза справді зачепила його. Вона йому подобалася. Але він не звик добиватися дівчат, особливо коли не отримував тієї відповіді, на яку розраховував.

— Ти зіпсував собі випускний, друже. Не хочу засмучувати, але вчора поруч зі мною були просто неймовірні дівчата. Вони про тебе питали й дуже засмутилися, коли я сказав, що ти не прийдеш. Ну то що було після вечірки?

— Відчепися!

Роман не хотів відповідати, бо йому не було чим похвалитися. Звісно, він міг би збрехати й розповісти про бурхливу ніч із Розою, але Олександр знав його надто добре. Він однаково не повірив би. Хоч як би Роман не намагався приховати своє розчарування, другові вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: усе закінчилося повним провалом.

Брехати про дівчат було нижче його гідності. Він ніколи не вигадував того, чого не було, аби здаватися крутішим. І до цього часу з ним такого ніколи не траплялося. Жодна дівчина ще не відмовляла йому.

Окрім Рози.

Побачивши похмуре обличчя друга, який або мовчав, або різко відповідав, Олександр одразу зрозумів, що все пішло не за планом. Провести випускний із дівчиною, яка зрештою відшила тебе… Такого нікому не побажаєш. Хіба може бути щось гірше?

Попри удавану співчутливість, у душі Олександр навіть зрадів. Нарешті Роман зазнав поразки, якої він так давно потай бажав. Він завжди трохи заздрив другові — у всьому, за що вони бралися разом, Романові щастило більше. Тепер же Олександр вирішив не втрачати нагоди зробити так, щоб про цей гучний провал дізналася вся школа.

— Слухай… А може, ти просто з кимось заключив парі? Точно! Я ж знав! — зрадів він своїй «геніальній» здогадці.

— Припини. Нічого такого не було.

— Тоді навіщо ти стільки часу крутився біля неї? Не кожній красуні ти приділяв стільки уваги… Особливо якійсь… Розі.

— Гаразд. Скажу, що я про це думаю. Але тільки якщо після цього ти назавжди залишиш мене в спокої.

— Даю слово. Тільки не муч мене більше.

— Якщо чесно, я вже шкодую, що взагалі зв’язався з нею. Роза мені подобається, але вона якась… дивна. І я взагалі не знаю, що з цього вийде.

Роман говорив щиро. Він не був готовий довго залицятися до дівчини, відкрито показувати свої почуття й терпляче чекати взаємності від недосяжної Рози. Він звик отримувати все одразу. Так було завжди.

Спочатку його навіть захоплювало, що дівчина, яка перевершувала красою багатьох його колишніх, нічого від нього не вимагала й нічого не чекала. Поруч із нею він міг просто гуляти парком до самого ранку, розмовляючи про все на світі, не думаючи про те, який має вигляд в очах інших.

Роза залишалася щирою й відкритою, але не підпускала його надто близько. Між ними існувала невидима межа, яку Роман досі не наважувався переступити.

Звісно, були поцілунки й обійми. Спочатку він навіть не натякав на щось більше, боячись її відлякати. Але коли на випускному Роза несподівано відмовила йому, це одночасно розлютило, образило й принизило його.

Роман і сам не міг зрозуміти, що відчував у ту страшну мить своєї першої справжньої поразки. З ним такого ще ніколи не траплялося.

Тепер він серйозно замислився, чи варто взагалі ще раз намагатися зблизитися з Розою. Попри розчарування, вона й досі йому подобалася. Але його гордість була так боляче вражена, що тепер він був готовий продовжити спілкування з нею хіба що зі спортивного інтересу.