Секрети випускного вечора. Частина 3

Роза миттєво усвідомила, що її сукня вже давно безпорадно лежить на підлозі. Їй стало так соромно, що, здавалося, палало все тіло.

Наче на неї зненацька обрушився крижаний водоспад, який не зміг би схвилювати хіба що мертву людину. На жаль, вона чудово зрозуміла сенс його слів.

Ця ніч зовсім не була запорукою їхнього спільного майбутнього. Не бажаючи образити Розу, Роман хотів лише, щоб вона до кінця усвідомлювала, на що погоджується, і розуміла: вже завтра все може змінитися.

У її пам’яті миттєво спливли всі чутки й плітки, більшість із яких, на жаль, виявилися правдою. Як же їй хотілося, щоб він промовчав! Звісно, десь у глибині душі вона й без того все розуміла, але так відчайдушно не хотіла думати про погане, насолоджуючись ілюзією кохання, що розчинялася в повітрі разом із п’янкою пристрастю.

Роман, який, мабуть, уперше в житті вирішив бути чесним із дівчиною, відсунувши власні бажання на другий план, одним-єдиним запитанням жорстоко зруйнував той крихкий світ, який Роза так дбайливо будувала у своїх мріях протягом двох тижнів їхнього спілкування.

Вона різко відсторонилася. На щастя, ніч приховала більшість емоцій, що відбивалися на її обличчі, хоча Роман одразу відчув її розгубленість і невпевненість. Схопившись на ноги, Роза поспіхом підняла сукню, зовсім не знаючи, що робити далі.

— Я… вибач… Я… не можу… — ледь чутно прошепотіла вона тремтячим голосом.

На очах бриніли сльози. Не стримуючи більше хвилювання, вона вибігла з тераси до будинку.

Роман, приголомшений і досі охоплений гарячим хвилюванням, так і залишився сидіти на дивані — тому самому, де ще кілька хвилин тому ніжно обіймав Розу, передчуваючи пристрасну й незабутню ніч.

Адже це була не просто звичайна ніч. Це був їхній випускний.

Його охопив пекучий гнів — і на Розу, і на самого себе.

«Парі програно…» — ніби знову почув він глузливий голос свого найкращого друга Олександра, який і без слів зміг би здогадатися за виразом його обличчя, що цієї ночі нічого не сталося.

Трохи опанувавши себе, Роман зайшов до вітальні. Засмучена Роза стояла біля вікна.

Вона розуміла, що вже нічого не можна виправити. На обрії повільно займався світанок, рожевим сяйвом одна за одною гасячи останні зорі. Залишатися тут вона більше не могла. Її переповнювали сором і клубок суперечливих почуттів, у яких вона сама вже не могла розібратися.

— Тобі краще поїхати, Розо. Я викликав таксі, — похмуро сказав Роман, дивлячись кудись удалину, ніби крізь неї.

— Роме, я…

— Поговоримо іншим разом. Але точно не зараз, — перебив він, навіть не намагаючись приховати розчарування. Здавалося, його зовсім не цікавило те, що вона хотіла сказати. — Ось і твоє таксі.

Роман нерухомо стояв на терасі з кам’яним виразом обличчя й мовчки дивився, як Роза сіла до автомобіля.

Лише коли машина зникла за поворотом, вона нарешті дала волю сльозам.

Та вона не ридала.

Сльози мовчки котилися її щоками, які ще зовсім недавно палали від його поцілунків, а тепер горіли від сорому й розпачу. Вони падали на сукню, вкриваючи ніжний шовк краплями, схожими на передсвітанкову росу.

«Невже це справді кінець?..»