Таємниці випускного вечора. Частина 2

Розкішний шкіряний салон лімузина вражав своєю вишуканістю. У повітрі лунала тиха, приємна музика, створюючи ніжну романтичну атмосферу. Роман простягнув Розі келих шампанського.

— Пам’ятаю, що обіцяв пиво, але залишмо його для наступного разу. Сьогодні особливий день, — сказав він.

— Сподіваюся, ти дотримаєшся всіх своїх обіцянок, окрім цієї, — усміхнулася вона.

— Навіть не сумнівайся. За нас… і за цю незабутню ніч.

По шкірі Рози знову побігли мурашки. Вона відчувала, що сьогоднішній вечір для Романа мав закінчитися інакше, ніж усі попередні. Шалене бажання з головою поринути у стосунки з ним змішувалося зі страхом перед невідомим, страхом бути обдуреною чи покинутою.

Вона вирішила не затьмарювати свою казку думками про майбутнє й просто насолоджуватися кожною миттю цього дивовижного сну. Допивши келих шампанського, вона відчула, як ігристі бульбашки допомагають їй трохи розслабитися.

Роза розуміла, що їхні стосунки неминуче розвиватимуться далі, адже дорослому хлопцеві недостатньо лише швидкоплинних обіймів і сором’язливих поцілунків. Вона була вдячна Романові за те, що протягом останніх двох тижнів він поводився так шляхетно, і зовсім не хотіла розчарувати його цього вечора.

Та коли Роман впевнено притягнув її до себе, щоб ніжно поцілувати, вона не змогла стримати тремтіння.

— Люба, не бійся мене. Я ж не кусаюся. Невже ти ще цього не зрозуміла? — пустотливо усміхнувся він. — Ось ми й приїхали. Сьогодні наша ніч, Розо!

Біля школи вже зібралися випускники та учні інших класів. Коли до входу плавно під’їхав білосніжний лімузин, усі одразу зрозуміли, що з нього вийде Роман — беззаперечний король школи. Та хто буде поруч із ним? Цього не знав ніхто. Дехто жартома перебрав імена всіх його колишніх дівчат, але про Розу ніхто навіть не згадав.

Дверцята лімузина повільно відчинилися. Першим вийшов Роман — у дорогому дизайнерському чорному костюмі, білосніжній сорочці та вузькій чорній краватці, що ідеально доповнювала його образ.

За ним вийшла Роза.

Здавалося, світ завмер. Звідкись здалеку долинала ледь чутна музика, але ніхто не наважувався промовити бодай слово. Усі були приголомшені.

Роман нікому не розповів, що прийде на випускний саме з Розою. Лише загадково натякнув друзям, що вони здивуються. І справді — здивувалися.

Роза лише ледь усміхнулася, зберігаючи спокій. Роман взяв її за руку, даючи всім зрозуміти, що цього вечора його увага належить лише їй — надзвичайно красивій, щирій і неповторній дівчині.

Роза відмовилася від складної зачіски. Вона не любила шпильки, лак і все, що робило волосся важким і незручним. Її шовковисті хвилясті пасма вільно спадали на плечі, а очі світилися смарагдовим вогнем хвилювання. У цю мить вона почувалася справжньою королевою, гідною свого короля.

Друзі Романа, які зазвичай навіть не розмовляли з Розою, цього разу не наважилися виявити бодай найменшу зневагу. Вони або щиро поважали його, або просто боялися втратити вигоду від дружби із заможним красенем. У такому середовищі дружба, а інколи й кохання, нерідко будувалися не на почуттях, а на грошах.

Урочиста церемонія вручення дипломів минула швидко. Кожен випускник отримав свій символічний квиток у доросле життя, після чого вся велика компанія вирушила до орендованого ресторану святкувати.

Роман ні на хвилину не відходив від Рози, дбаючи про те, щоб вона почувалася затишно.

Вона трималася напрочуд упевнено, аж поки Роман не сказав те, чого вона водночас чекала й боялася почути.

— Не бачу сенсу залишатися тут довше. Усі, як завжди, вже добряче напідпитку. А якщо ми не збираємося пити до нестями, то, може, проведемо трохи часу наодинці? Якщо ти не проти.

— Ні… — ледь чутно прошепотіла Роза.

— «Ні» — це ти не проти? Чи «ні» — нізащо в житті?

— Звісно, не проти.

Неочікуваний жарт змусив її розсміятися, і напруга трохи відступила. Їй щойно виповнилося вісімнадцять, вона була закохана в цього чудового хлопця, і, здавалося, боятися нічого. Проте з кожною хвилиною, поки лімузин віддалявся від міста, хвилювання лише посилювалося.

— Можеш здогадатися, куди ми їдемо?

— Здається, можу.

— На тебе чекає приємний сюрприз… навіть не один.

Уперше за весь вечір Роман міцно пригорнув її й ніжно поцілував. Передчуваючи довгоочікуване завершення їхньої незвичайної двотижневої дружби, що непомітно переростала в закоханість, він і сам відчував легке хвилювання — рідкісне для людини з його досвідом.

Коли лімузин зупинився біля знайомих воріт заміського будинку, серце Рози калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей.

— Можете їхати, — сказав Роман водієві, зачиняючи за Розою дверцята лімузина.

Він узяв її за руку.

— Готова до сюрпризів, люба?

Роман швидко повів Розу до будинку. Охорона й прислуга, як і було домовлено заздалегідь, залишили територію, щоб ніхто не заважав їм цього вечора. Вони піднялися на простору терасу другого поверху, звідки відкривався захопливий краєвид на озеро.

Ніч була теплою й тихою. Золотаве місячне світло мерехтіло на темній воді, а небо всіяли тисячі зірок. Час від часу одна з них зривалася з небосхилу, ніби запрошуючи загадати бажання про вічне щастя й кохання.

На терасі м’яко сяяли дизайнерські світильники, наповнюючи простір романтичним світлом, схожим на полум’я свічок. На невеликому столику для двох уже чекали шампанське Dom Pérignon, фрукти та шоколад — класичне оформлення романтичного вечора, до якого Роман не раз вдавався раніше.

Та цього разу все було інакше.

Він одразу зрозумів, що Роза цінує не гроші й не статус. Насамперед для неї мали значення людські якості. Від початку вона дала зрозуміти, що спілкується з ним без жодної користі, відмовляючись від дорогих ресторанів, клубів і подарунків, які він пропонував.

Трохи захмелілі від шампанського й зачаровані неймовірною атмосферою ночі, вони сіли за скляний столик, насолоджуючись довгоочікуваними митями щастя. Роза просто раділа тому, що поруч із нею хлопець її мрії, а Роман — тому, що ця незвичайна дівчина довірилася саме йому.