Незабутні миті за обрієм

— Може, ти ще й співаєш? Спробуй написати слова до цієї мелодії! Недовго тобі залишилося до справжньої зірки, — Роза щиро захоплювалася музичним талантом Романа, якого йому, безперечно, було не позичати.

— Я не хочу бути зіркою. Музика для мене — це щось дуже особисте. Я не зміг би писати пісні для всіх… Ти перша, при кому я взагалі взяв до рук гітару.

Романтичний, сміливий, надійний, ніжний, турботливий, щирий, веселий, вродливий… Роза могла б продовжувати цей перелік без кінця, ризикуючи одного дня остаточно загубити себе, розчинившись у бездонній глибині його темних очей.

Найбільше її дивувала надзвичайна скромність Романа. Уся школа тільки й говорила про його численні захоплення та красивих дівчат, яких він покидав, щойно втрачав до них цікавість — іноді вже наступного дня після знайомства, отримавши те, чого прагнув.

Щоразу, вирушаючи з ним на нове побачення, Роза потай чекала, що Роман поведеся зухвало чи навіть нахабно. Та натомість він або катав її на мотоциклі, або грав для неї на гітарі, або гуляв з нею під місяцем, невимушено обіймаючи за талію.

Той Роман, якого знали всі, — відомий підкорювач жіночих сердець — здавався зовсім іншою людиною. У день її народження він просто підвіз її додому, попросив номер телефону й поїхав, навіть не спробувавши поцілувати, не кажучи вже про щось більше.

Спочатку Роза була переконана, що він заприятелював із нею лише для того, щоб списати важливу контрольну, і що казка закінчиться, ледь устигнувши початися. Але вже наступного дня в школі Роман тепло привітався з нею й постійно сам заводив розмову, щоразу звертаючись саме до неї.

А коли після контрольної, яку він, до речі, не став у неї списувати, сказав, що ввечері заїде за нею, її подруги не змогли приховати своєї заздрості. Звісно, Розі було приємно це бачити, але вона зовсім не хотіла обговорювати з кимось свої стосунки.

Вона боялася зруйнувати той крихкий, тендітний світ, який уже встигла створити у своїй уяві. Вона пообіцяла собі, що не дозволить нікому пліткувати про них і не ділитиметься з подругами жодними подробицями — принаймні доти, доки не переконається, що все це відбувається насправді, а не є лише прекрасним сном.

Стук у двері повернув Розу з мрій до реальності. Востаннє глянувши в дзеркало й переконавшись, що має якнайкращий вигляд, вона поспішила відчинити.

— Привіт!

На порозі стояв найкращий хлопець у світі, який прийшов провести цей вечір лише з нею. І хоч після дня її народження вони майже не розлучалися, Роза й досі не могла повірити своєму щастю.

— Готова? — запитав він, окинувши її уважним чоловічим поглядом, ніби оцінюючи її красу. Та, не дочекавшись відповіді, усміхнувся: — Бачу, що так. Ходімо.

Надворі у променях вечірнього сонця сяяв новенький Porsche. Його чорний полірований кузов виблискував так, ніби був дзеркалом. Вони сіли до автомобіля й повільно рушили.

— Готова до сюрпризів? — підморгнув Роман.

— Залежить від того, яких саме.

— Приємних, — усміхнувся він, як завжди вкладаючи у свої слова подвійний зміст.

По шкірі Рози пробігли мурашки. Так бувало щоразу, коли вона залишалася поруч із ним. Вони провели разом уже чимало часу, але Роман жодного разу не дозволив собі нічого більшого за легкі обійми чи дотик до її руки. Його стриманість водночас і захоплювала Розу, і змушувала весь час бути насторожі.

Вона майже не сумнівалася, що подобається йому як дівчина, тому не могла зрозуміти, чому він досі навіть не намагався її поцілувати. Роза мріяла про цю мить і про все, що могло настати після неї. Та водночас боялася, що казка закінчиться разом із першими променями сонця, коли Роман, отримавши бажане, вирушить підкорювати нові вершини.

Слава невиправного серцеїда, який без жодних зусиль розбиває дівочі серця, давно випереджала його. Роза знала, що він ніколи не закохувався в тих дівчат, яких підкорював, — просто користувався ними й залишав, щойно досягав свого.

Та й докладати особливих зусиль йому ніколи не доводилося. Дівчата самі вішалися йому на шию, мало не змагаючись між собою за право бути поруч із ним. Романові дуже швидко ставало нудно з тими, кого надто легко було завоювати. Він називав їх «Барбі» або пустоголовими. Окрім дорогих автомобілів, брендових речей, прикрас та інших дрібниць, їх майже нічого не цікавило. Вони оцінювали людей за грошима й були лише красивою картинкою.

Принаймні саме так вважав Роман. Насправді ж він мріяв знайти справжнє кохання. Дівчину, яка любитиме його завжди — незалежно від того, де він буде, що з ним станеться, їздитиме він на розкішному автомобілі чи автобусом, вечерятиме в дорогому ресторані чи смажитиме разом із нею яєчню вдома.

Звісно, деякі його погляди на життя були дещо викривленими, адже він ніколи по-справжньому не знав, що означає не отримувати бажаного. Часом Романові ставало нудно від свого безтурботного, солодкого життя. Йому бракувало чогось незвичайного — пригод, вибуху емоцій, відчуттів, яких він ще ніколи не переживав. Та глибоко в душі він розумів, що навряд чи добровільно відмовився б від усього, що мав: від звання найкращого хлопця в школі й від батькових грошей, які значною мірою й подарували йому цей статус.

Роза стала для нього своєрідним екстримом — чимось, що він відчував уперше в житті. Бути поруч із нею було зовсім не схоже на все, що він переживав раніше. Цього разу екстримом було тепло, яке дарувала йому Роза і яке йому щиро хотілося повернути їй.

Роза повністю виправдовувала своє ім’я, дане на честь бабусі. Її можна було порівняти з тендітною білою трояндою серед гордих, шляхетних орхідей. Саме цим вона так разюче відрізнялася від дівчат, з якими Роман звик проводити час.

Безперечно, Роза приваблювала його фізично. Але ще сильніше його вабив той несподіваний душевний зв’язок, що виник між ними. Як же він любив просто розмовляти з нею, обговорювати спільні захоплення не в розкішному ресторані, а сидячи на лавці в парку, насолоджуючись приємною бесідою й зовсім не думаючи про умовності.