Таємна мелодія Рози

Зрештою, інколи життя й справді перетворюється на казку. Ще зовсім недавно про деякі речі неможливо було навіть мріяти, а сьогодні одна з мрій здійснилася. Це відчуття дарувало таке щастя, якого Роза ще ніколи не знала, і з кожним днем воно ставало дедалі сильнішим…

Вона й досі не могла до кінця повірити в те, що відбувається, але вже готувалася до чергового побачення з Романом. Якби ще зовсім недавно хтось сказав їй, що вона зможе бодай кілька хвилин невимушено поспілкуватися з ним, не кажучи вже про зустрічі й почуття, дівчина лише розсміялася б йому в обличчя.

Та тепер Роза була готова забути про всі свої упередження, адже найкращий хлопець у світі пообіцяв заїхати за нею вже за пів години.

Тремтячи від хвилювання, Роза знову й знову подумки поверталася до подій минулого тижня. Вона знала, що ніколи не забуде свого дня народження — дня, коли здійснилося її найзаповітніше бажання. Дивлячись на далекі величні зорі, вона почувалася найщасливішою людиною у світі поруч з особливим хлопцем, який виявився зовсім не таким, як усі. І найголовніше — зовсім не таким, яким вона його уявляла.

Роман — вродливий, високий, темноволосий юнак із заможної родини — був, мабуть, одним із найпопулярніших хлопців Варшави. А його карі очі з притаманною лише йому диявольською іскрою могли звести з розуму будь-кого одним лише навмисним поглядом.

Саме про такого хлопця мріяла кожна наївна дівчина, ще не усвідомлюючи, наскільки оманливою може бути приваблива зовнішність і мінливою поведінка.

Стосунки Романа з красивими дівчатами завжди розвивалися за одним і тим самим сценарієм, і щоразу все завершувалося розбитим серцем та сльозами на подушці. Його батько постійно балував свого єдиного сина.

Матері в Романа не було. Вона померла, коли йому було десять років. Батько всіма силами намагався зробити так, щоб хлопчик, який ріс без матері, не почувався обділеним. Передусім ця турбота проявлялася в тому, що він купував синові все, про що інші підлітки могли лише мріяти. Варто було Романові лише вказати пальцем — і вже за кілька хвилин він отримував бажане.

Звісно, він не був настільки розбещеним, щоб уживати наркотики чи мати проблеми із законом, як деякі представники золотої молоді, але звик ні в чому собі не відмовляти.

Роман знав, що йому не потрібно витрачати час на навчання. Батько однаково подбає про те, щоб він вступив до хорошого університету. Він не був дурним, безграмотним чи неосвіченим, але зовсім не мав наміру забивати голову логарифмами й функціями. Натомість він волів ганяти на мотоциклі, опановуючи нові сміливі трюки, щоб завжди залишатися в центрі уваги, женучись за адреналіном, без якого не уявляв свого життя.

Кілька років тому батько Романа одружився вдруге. Його нова дружина Інга відразу не сподобалася Романові. Усім серцем він відчував, що молода двадцятирічна красуня хоче від його батька лише грошей.

Та коли він бачив, як батько буквально сяє від щастя, обіймаючи кохану дружину, заплющував очі на все й забував про свої сумніви. Хоч іноді йому здавалося, що Інга дивиться на нього зовсім не по-дружньому, він намагався не забивати собі цим голову.

Роман був чи не найбільш обговорюваною людиною в школі, але Роза ніколи не пліткувала сама й не слухала чутки. З кожним днем вона дедалі більше переконувалася, що всі ці розмови нічого не варті, відкриваючи для себе нові, кращі риси його характеру.

Багатьох здивувало б, якби вони дізналися, що самовпевнений багатій, який підкорював дороги на потужній Honda, ще й знаходить час грати на гітарі. Та й сама Роза ніколи б у це не повірила, якби не почула мелодію, що заспокоювала душу, народжуючись під вправними рухами спритних пальців, які торкалися струн дорогої гітари.

— Тільки нікому не кажи, що я граю на гітарі, — сором’язливо промовив Роман, опускаючи очі. — Це не вписується в мій образ.

— Як скажеш. Але мелодія чудова. Ти сам її написав?

Роза поставила це запитання, вже здогадуючись про відповідь. Адже лише власну музику можна виконувати з такою ніжністю й почуттям. Їй кортіло дізнатися, що приховує серце Романа, коли він бере до рук гітару…

— Так, — ще скромніше відповів Роман, згадуючи, як уперше вклав у цю мелодію всю душу, уявляючи чарівні миті їхньої дивовижної зустрічі. Тієї ночі, коли Роза святкувала свій день народження, він понад усе хотів поцілувати її, але так і не наважився, дозволивши собі лише зрідка, несміливо торкатися її руки.

Як виявилося, Роман теж умів ніяковіти. Щоразу, коли поруч була Роза, з ним відбувалося щось неймовірне. Лише в такі миті він міг бути самим собою — звичайним хлопцем, який переживав справжні почуття, досі йому незнайомі.

Хтось називав ці відчуття закоханістю, хтось — навіть коханням, але хоч би як їх називали, одне було очевидним: нічого подібного Роман ніколи раніше не відчував. А можливо, просто не мав нагоди цього відчути, адже будь-яка дівчина, на яку він звертав увагу, зазвичай сама вішалася йому на шию, а невдовзі опинялася й у його ліжку. Зрештою це мало протилежний ефект, і Роман дуже швидко втрачав до неї будь-який інтерес.

Роза ж поводилася зовсім інакше: була щирою, привітною й теплою, але не виявляла надмірної зацікавленості, залишаючи Романові простір для рішучих кроків. Та він не поспішав її завойовувати, почуваючись мисливцем, який помітив незнайомого птаха. Уважно спостерігаючи за ним, він вагався: чи варто заманити його до своїх тенет, чи краще дозволити йому вільно полетіти й вирушити на пошуки звичнішої здобичі?