Поема першого кохання

— На мотоциклі? — здивовано перепитала Роза, і в її голосі вчувалася легка настороженість.

— А чому ні? Хто ще покатає тебе так, як я?

— Якщо чесно, я більше люблю машини, — невпевнено зізналася Роза. Відмовляти йому не хотілося, але й погодитися одразу вона не наважувалася.

— Просто ти ще не знаєш, що це таке. Ходімо! Обіцяю — швидше ста не поїду.

— Але ж я в сукні, — заперечила Роза, вже розуміючи, що все одно погодиться.

— Так навіть краще, — неоднозначно всміхнувся Роман, але відразу додав: — Розслабся, нічого непристойного я не зроблю. Вважай це моїм подарунком на день народження. Ну ж бо, сідай!

Потужна Honda ожила глибоким ревінням двигуна, а Роза незграбно вмостилася позаду Романа.

— Міцніше тримайся!

Ніяковіючи, вона обережно обійняла його за талію. Перед очима миготіли вогні нічного міста — автомобілі, люди, вулиці, яскраві вітрини… Та все це раптом втратило для неї будь-яке значення.

Їхня нічна подорож Варшавою тривала близько пів години. Нарешті Роман скинув швидкість і звернув у вузький провулок.

— Хочу дещо тобі показати.

За кілька хвилин вони зупинилися біля високої офісної вежі Tower on the Waterfront.

— Ходімо, — лагідно сказав Роман, беручи її за руку. — Довірся мені. Тобі сподобається.

Від його дотику серце Рози шалено закалатало. Усе навколо раптом стало неважливим. Вона не боялася — лише трохи хвилювалася. Тепло його долоні дарувало дивне відчуття спокою й упевненість у тому, що він ніколи не зробить їй боляче.

— Здається, тут уже зачинено, — несміливо промовила вона. Була далеко за північ.

— Не для нас, — усміхнувся Роман і швидко набрав чийсь номер.

За мить на порозі з’явився молодий охоронець. Усміхнувшись Романові, він із цікавістю поглянув на Розу.

— Привіт, Дане! Як зміна?

— Чудово. А ти як?

— Усе добре. Хочу показати подрузі нічну Варшаву. Не заперечуєш? До речі, сьогодні в неї день народження.

— З днем народження! Звісно, заходьте. Ти ж знаєш, найкращому другові я не відмовляю.

За кілька хвилин вони вже стояли на самому вершечку хмарочоса, милуючись захопливою панорамою нічної Варшави. Роза ніколи раніше не бачила місто з такої висоти. Мільйони вогнів переливалися всіма можливими барвами, віддзеркалюючись у темній гладіні річки. Десь внизу миготіли автомобілі, але все земне життя раптом здалося таким далеким і неважливим. Значення мали лише зорі над головою… і відображення в очах хлопця, який стояв поруч.

По її шкірі пробігли мурашки — і не лише від захопливого краєвиду. Чудовий хлопець, який уже багато років був поруч, але якого вона чомусь досі не помічала, тепер тримав її за руку. Роза майже боялася повірити, що вона — звичайна дівчина, а Роман, здається, справді відчуває до неї щось особливе.

— Неймовірно, правда? Самісінький центр Варшави — і така тиша… Іноді я приходжу сюди просто подумати. Вимикаю телефон і годинами дивлюся кудись удалину…

— Я й не думала, що ти… — Роза раптом замовкла, вже шкодуючи про свої слова.

— Який?

— Такий… чутливий. Романтичний. Мені завжди здавалося, що ти один із тих розпещених багатіїв, які вважають себе кращими за інших… Вибач. Я не хотіла тебе образити.

Роман лише всміхнувся.

— Не вибачайся. Насправді ти маєш рацію. Іноді я справді поводжуся саме так. Люди цього від мене очікують. Інакше мене просто ніхто не сприйматиме серйозно.

— А всі дівчата перестануть бігати за тобою, — тихенько засміялася Роза.

— Мені не потрібні всі. Мені потрібна лише одна. Та, яка любитиме мене, а не мої машини, мотоцикли чи гроші мого батька. Просто мене. З усіма моїми перевагами й недоліками.

Він говорив так щиро, що Роза повірила кожному його слову, хоча добре знала, як легко Роман умів зачаровувати дівчат.

— Знаєш, іноді мені хочеться бути звичайним хлопцем зі звичайної родини. Я втомився від усіх цих світських заходів і від того, що постійно доводиться грати роль людини, якою я насправді не є. Звісно, багато хто мріє про таке життя, як у мене. Але, чесно кажучи, я не завжди щасливий. Думаю, мене цілком влаштувало б звичайне життя…

— Ти так кажеш лише тому, — м’яко перебила його Роза, — що ніколи не жив звичайним життям.

Роман усміхнувся й ледь помітно кивнув.

— Твоя правда. Вибач… І чому я взагалі про це заговорив? Сьогодні ж твій день народження, а я перетворив тебе на особистого психотерапевта.

Він ніяково засміявся.

— Просто… мені захотілося поговорити саме з тобою. Бо ти не така, як усі… Справді не така. О, дивися! Падаюча зірка! Швидко загадуй бажання!

У Рози було лише одне бажання.

Як і кожна дівчина її віку, вона мріяла про справжнє кохання — таке, що заповнює кожну думку, кожен подих, усе життя. Вона навіть не здогадувалася, що її мрія вже почала здійснюватися. Адже хлопець, який стояв поруч, був героєм найсолодших снів десятків, а можливо, й сотень дівчат.

Він виявився зовсім не таким зарозумілим і самозакоханим, яким вона його колись уявляла. З ним було напрочуд легко й затишно. Лише одна чутка про нього виявилася правдою — Роман був неймовірно чарівним. Настільки, що Роза щомиті губилася між щастям, збентеженням і сором’язливістю.

— Загадала бажання? — тихо запитав Роман.

— Що?

— Бажання. Ти ж загадала його?

— Авжеж.

— Тоді воно обов’язково здійсниться. Сьогодні ж твій день народження.

Чи то від прохолодного літнього повітря, чи від хвилювання Роза ледь помітно здригнулася. Тут, на самому вершечку хмарочоса, тепла літня ніч залишала ледь помітне відчуття прохолоди.

— Та ти вся змерзла. Чому мовчала?

Роман зняв свою дорогу мотоциклетну куртку й дбайливо накинув їй на плечі.

Розу відразу огорнув знайомий аромат його парфумів — теплий, мужній і напрочуд п’янкий.

— Дякую. Я навіть не помітила, що мені холодно.

— Поки я поруч, ти більше ніколи не змерзнеш.

На мить запала тиша.

Роза здивовано подивилася на нього, а Роман, здається, і сам зніяковів від власних слів.