Іменинниця

Навіть від невеликої кількості алкоголю в Рози трохи паморочилося в голові. Вона й сама не помітила, як розмова з черговим залицяльником непомітно перемістилася з галасливого нічного клубу на вулицю.

Цього хлопця звали Артур. Він був двоюрідним братом одного з її однокласників. Зовні він нагадував принца, про якого Роза мріяла в дитинстві, але його манери були далекими від шляхетності. Він поводився надто настирливо, і дівчина вже пошкодувала, що погодилася потанцювати з ним. Ще більше вона шкодувала, що вийшла з клубу, де залишилися всі її друзі.

— Може, покатаємося? Моя машина стоїть за рогом.

Роза, трохи захмеліла від шампанського, здалася йому легкою здобиччю, яку не хотілося втрачати.

— Ні, думаю, мені час повертатися. Іменинниця не може просто взяти й покинути своїх гостей.

— Та навряд чи хтось узагалі помітить. Усі й так чудово проводять час.

Артур міцно схопив Розу за руку, але вона відразу ж висмикнула її.

— Я сказала — ні!

Настрій миттєво зіпсувався. Роза ненавиділа конфлікти, особливо коли поруч не було нікого, хто міг би її підтримати. За останні пів години ніхто з друзів так і не вийшов на свіже повітря. А решті відвідувачів не було жодного діла до чужої суперечки. Ніхто не хотів втручатися в чужі проблеми.

— Не варто так поводитися, люба, — роздратовано процідив Артур, знову схопивши її за зап’ясток.

Можливо, збоку вона й здавалася п’яною, але її думки залишалися абсолютно ясними. Роза чудово усвідомлювала, що ситуація стає дедалі небезпечнішою.

Почувши знайоме ревіння потужного двигуна, вона здригнулася. За мить пролунав різкий скрегіт гальм. На якусь секунду в голові промайнула шалена думка, що це міг бути Роман, але вона одразу ж відкинула її. Вона ж не запросила його на день народження, тож він ніяк не міг опинитися тут.

— Розо, ти в порядку?

Вона не могла повірити власним очам. Це справді був він. Можливо, тепер цей надокучливий залицяльник нарешті залишить її в спокої.

— Так, — відповіла Роза, хоча в її голосі все ще відчувалася невпевненість.

— А ти ще хто такий? Не бачиш, ми розмовляємо?

— По-перше, я її хлопець. А по-друге, я прекрасно бачу, що Роза не хоче з тобою розмовляти. Я правий, Розо?

Вона мовчки кивнула.

Ще ніколи вона не була такою щасливою бачити Романа. У ту мить Роза пошкодувала, що не запросила його на свій день народження. Але тепер уже було запізно.

Роман опинився поруч цілком випадково. Звісно, його трохи зачепило, що він не потрапив до списку запрошених, але по-справжньому він не образився. Він завжди міг знайти, чим зайнятися.

 в голові. Вона й сама не помітила, як розмова з черговим залицяльником непомітно перемістилася з галасливого нічного клубу на вулицю.

Цього хлопця звали Артур. Він був двоюрідним братом одного з її однокласників. Зовні він нагадував принца, про якого Роза мріяла в дитинстві, але його манери були далекими від шляхетності. Він поводився надто настирливо, і дівчина вже пошкодувала, що погодилася потанцювати з ним. Ще більше вона шкодувала, що вийшла з клубу, де залишилися всі її друзі.

— Може, покатаємося? Моя машина стоїть за рогом.

Роза, трохи захмеліла від шампанського, здалася йому легкою здобиччю, яку не хотілося втрачати.

— Ні, думаю, мені час повертатися. Іменинниця не може просто взяти й покинути своїх гостей.

— Та навряд чи хтось узагалі помітить. Усі й так чудово проводять час.

Артур міцно схопив Розу за руку, але вона відразу ж висмикнула її.

— Я сказала — ні!

Настрій миттєво зіпсувався. Роза ненавиділа конфлікти, особливо коли поруч не було нікого, хто міг би її підтримати. За останні пів години ніхто з друзів так і не вийшов на свіже повітря. А решті відвідувачів не було жодного діла до чужої суперечки. Ніхто не хотів втручатися в чужі проблеми.

— Не варто так поводитися, люба, — роздратовано процідив Артур, знову схопивши її за зап’ясток.

Можливо, збоку вона й здавалася п’яною, але її думки залишалися абсолютно ясними. Роза чудово усвідомлювала, що ситуація стає дедалі небезпечнішою.

Почувши знайоме ревіння потужного двигуна, вона здригнулася. За мить пролунав різкий скрегіт гальм. На якусь секунду в голові промайнула шалена думка, що це міг бути Роман, але вона одразу ж відкинула її. Вона ж не запросила його на день народження, тож він ніяк не міг опинитися тут.

— Розо, ти в порядку?

Вона не могла повірити власним очам. Це справді був він. Можливо, тепер цей надокучливий залицяльник нарешті залишить її в спокої.

— Так, — відповіла Роза, хоча в її голосі все ще відчувалася невпевненість.

— А ти ще хто такий? Не бачиш, ми розмовляємо?

— По-перше, я її хлопець. А по-друге, я прекрасно бачу, що Роза не хоче з тобою розмовляти. Я правий, Розо?

Вона мовчки кивнула.

Ще ніколи вона не була такою щасливою бачити Романа. У ту мить Роза пошкодувала, що не запросила його на свій день народження. Але тепер уже було запізно.

Роман опинився поруч цілком випадково. Звісно, його трохи зачепило, що він не потрапив до списку запрошених, але по-справжньому він не образився. Він завжди міг знайти, чим зайнятися.

Щонайменше кілька разів на тиждень він підкорював нічні вулиці Варшави на своєму тюнінгованому Honda, відчуваючи себе єдиним цілим із потужним спортивним мотоциклом, стрілка спідометра якого рідко опускалася нижче тризначної позначки.

Роман не відразу впізнав у цій стильній і неймовірно вродливій дівчині Розу — найкращу ученицю їхньої школи. Довге густе рудувато-пшеничне волосся спадало їй на плечі, очі мерехтіли загадковими смарагдовими іскорками з-під темних вій, а витончені риси обличчя здавалися майже аристократичними. Її струнка постать випромінювала природну грацію.

З дитинства батько вчив його захищати дівчат. А ця красуня, яку неможливо було не помітити навіть здалеку, явно потребувала допомоги — якийсь хлопець надто грубо стискав її тендітну руку.