Відлуння минулого

Марі здригнулася від тихого стуку у двері. Вона поспіхом витерла сльози, що ще мить тому беззвучно котилися по її щоках і падали на шовкову подушку.

— Заходь, мамо, — тихо промовила Марі, намагаючись приховати смуток у голосі.

До кімнати увійшла вродлива жінка. Нещодавно їй виповнилося сорок, але на вигляд їй навряд чи можна було дати більше тридцяти. Її шляхетна краса нагадувала діамант, який майстер-ювелір роками терпляче шліфував, прагнучи довести свій найцінніший витвір до досконалості.

Жінка обережно присіла на край невеликого бежевого дивана й ніжно провела рукою по пшенично-золотавому волоссю доньки.

Марі була напрочуд схожа на матір: ті самі палаючі очі з ледь помітним малахітовим відблиском, той самий гордий і незалежний характер… і ті самі випробування. Адже жодні батьки не хочуть, щоб їхні діти повторювали їхні помилки.

— Ти знову плачеш…

— Я не знаю, що мені робити, мамо. Мені здається, я не зможу жити без нього. — Сльози знову покотилися по її щоках. — Я просто не вірю, що він нічого до мене не відчуває… Цього не може бути. Невже мені лише здалося, що він мене кохав?

— Подзвони йому, — рішуче сказала мати, простягаючи доньці телефон.

Багато хто ставиться до першого розбитого серця юної дівчини поблажливо. Та вона знала: немає почуття щирішого й відданішого, ніж перше кохання.

— Мамо, ні! Я не можу! Що я йому скажу? — Марі нерішуче взяла телефон.

— Скажи те, що написала у своєму щоденнику.

— Хіба можна таке казати хлопцеві?

— Іноді ми мовчимо, бо боїмося. Або тому, що гордість не дозволяє відкрити серце. Потім ми готові віддати все на світі, аби лише сказати кілька слів. Але тоді вже нічого не можна повернути… Іноді лише кілька сказаних — або не сказаних — слів можуть змінити нашу долю.

— Та що ти взагалі про це знаєш? Невже ти колись страждала так, як я? Ви з татом завжди були щасливі разом!

— Не сумнівайся в мені, Марі. Я пережила набагато більше, ніж ти можеш собі уявити. Можливо, колись я розповім тобі всю правду. А зараз просто повір мені. Подзвони йому. Я не заважатиму.

Підійшовши до дверей, жінка на мить завмерла й повільно провела пальцями по зап’ястку, де ледь проглядалося вицвіле татуювання. Тендітна ромашка приховувала тонкий шрам, який колись розділив її життя на «до» і «після». Майже завжди його ховали дорогі браслети, щоб уникнути зайвих запитань.

Хто міг би уявити, що вигляд такої звичайної квітки здатен пробудити безліч яскравих, майже неземних спогадів, яким судилося назавжди залишитися похованими в найпотаємніших куточках її душі?

Коли двері за нею тихо зачинилися, жінка повільно попрямувала до своєї кімнати. Відчинивши шухляду, вона дістала гарно оздоблений зошит, на сторінках якого були дбайливо збережені її найпотаємніші думки.

Вона ніжно провела пальцями по пожовклому паперу й на мить заплющила очі.

— Як же давно це було… — ледь чутно прошепотіла вона.

На одній зі сторінок красивим, рівним почерком були виведені рядки, що й досі відлунювали в її серці:

Любов сліпа, любов усе пробачить,
І зраду, і брехню, підступність, біль.
Хоча її душа ночами плаче,
Вона усе ще вірить мимовіль.

Любов глуха — вона не прагне чути,
Лиш те, що серце хоче, — те і зна.
Їй щастя — лиш коханого відчути,
І знов його обійми — мов весна.

Любов не жде ні слів, ні обіцянок,
Бо ладна все без сумніву віддать.
І поки ти чекаєш на світанок,
А він десь там!.. І щастя це лиш знать.

Любов не знає холоду й вагання,
Себе готова в жертву принести.
Залишить в серці слід таке кохання,
Хоч доведеться назавжди піти.