розділ тридцять п'ятий

Тиша обвалилася на склад, як бетонна плита.
Ніхто не рухався.
Навіть озброєні люди завмерли, ніби ці слова зупинили не лише повітря — а й сам час.
— Ти другий експеримент.
Двійник більше не посміхався.
Його обличчя стало… порожнім.
Наче всередині щось тріснуло.
— Ні… — тихо сказав він.
Але голос уже не був впевненим.
Ліна дивилася на нього, важко дихаючи.
— Я бачила… лабораторію… тебе… ти був там…
Вона зробила крок вперед.
— Ти не з’явився сам.
Двійник різко відступив.
— Замовкни!
Його голос уперше зірвався.
Макс напружився.
— Що відбувається…
Лідер групи різко крикнув:
— Відвести її! Негайно!
Але вже було пізно.
Ліна більше не контролювала цей потік.
Спогади проривалися крізь неї, як вода через тріщини.
— Вони порівнювали нас… — прошепотіла вона. — Мене і тебе…
Двійник застиг.
Його пальці стиснулися в кулаки.
— Ти брешеш…
— Ні, — сказала Ліна, і в її голосі з’явилася твердість. — Ти був їхнім другим шансом.
Артем тихо прошепотів:
— От тепер все зовсім погано…
Макс не відводив погляду від двійника.
— Якщо це правда… тоді хто ти насправді?
Двійник повільно підняв голову.
Його очі змінилися.
У них більше не було холодної впевненості.
Там було щось інше.
Гнів.
Біль.
І страх.
— Я… — він замовк.
Наче вперше не знав, що сказати.
Ліна тихо додала:
— Вони хотіли зробити тебе кращим.
Тиша.
— Але ти не став кращим.
Ці слова вдарили сильніше за будь-яку зброю.
Двійник різко вдихнув.
І в цей момент усе зламалося.
— ЗАМОВКНИ!!!
Його крик розірвав повітря.
Світло в складі мигнуло.
Стелажі задрижали.
Метал заскреготів.
Артем різко озирнувся.
— Ем… це точно не входило в план.
Двійник зробив крок вперед.
І повітря навколо нього ніби стало важчим.
— Я не помилка… — прошепотів він.
Ще крок.
— Я не другий шанс…
Його голос ставав гучнішим.
— Я — результат.
Макс стиснув зуби.
— Відійди від неї.
Але двійник навіть не дивився на нього.
Він дивився тільки на Ліну.
— Якщо ти перша… — сказав він тихо, — тоді доведи.
Ліна завмерла.
— Доведи, що ти сильніша.
Лідер групи різко крикнув:
— ЗУПИНИТЬ ЙОГО!
Солдати відкрили рух.
Але було пізно.
Двійник підняв руку.
І в ту ж секунду щось невидиме вдарило по всьому складу.
Ударна хвиля.
Макс відлетів убік.
Артем впав, збиваючи стелаж.
Солдати розсипалися по підлозі.
Ліна залишилася стояти.
Сам на сам із ним.
Тиша повернулася.
Але тепер вона була іншою.
Густішою.
Небезпечнішою.
Двійник підійшов ближче.
Дуже близько.
— Це більше не гра, — тихо сказав він.
Ліна підняла на нього очі.
Страх був.
Але поруч із ним — щось нове.
Сила.
— Я не збираюся з тобою битися, — сказала вона.
Двійник нахилив голову.
— Тоді ти програєш.
— Ні, — відповіла Ліна тихо. — Я не твій ворог.
Пауза.
— Ми обидвоє — їхня помилка.
Ці слова зависли в повітрі.
І вперше двійник… не відповів одразу.
Його погляд трохи змінився.
Наче щось у ньому похитнулося.
Позаду Макс повільно піднявся, стискаючи біль у плечі.
Артем тихо прошепотів:
— Ліно… будь обережна…
Але вона не відводила погляду.
— Ти не повинен доводити їм нічого, — сказала вона. — Вони використали тебе так само, як і мене.
Двійник стояв нерухомо.
Секунда.
Друга.
І раптом—
Пролунав постріл.
Лідер групи вистрілив.
Куля полетіла прямо в Ліну.
Макс закричав:
— НІ!!
І в цю ж мить сталося неможливе.
Двійник різко кинувся вперед.
І перехопив удар на себе.
Тиша вибухнула.
Ліна широко відкрила очі.
Двійник похитнувся.
І вперше… виглядав по-справжньому вразливо
Постріл ще лунав у вухах, коли все навколо завмерло.
Двійник стояв між Ліною і солдатами.
Його тіло напружилось, ніби він сам не до кінця розумів, що щойно зробив.
На підлогу повільно впала крапля крові.
Потім ще одна.
Ліна не могла поворухнутися.
— Ти… — прошепотіла вона.
Двійник похитнувся, але втримався на ногах.
Його рука інстинктивно притиснула рану.
— Це… нічого не змінює… — сказав він, важко дихаючи.
Макс підбіг ближче.
— Ти щойно закрив її собою!
Артем теж підвівся, тримаючись за плече.
— Я… я взагалі перестав щось розуміти…
Лідер групи холодно опустив зброю.
— Це була помилка.
Двійник повільно підняв на нього погляд.
І цього разу в його очах не було ні гри, ні цікавості.
Лише холод.
— Помилка… — повторив він тихо.
Повітря знову напружилось.
— Ви весь час називали мене так.
Він зробив крок вперед.
Незважаючи на кров.
— Об’єкт. Помилка. Експеримент.
Його голос ставав сильнішим.
— Але жодного разу не спитали…
Ще крок.
— Чого хочу я.
Солдати інстинктивно відступили.
Лідер нахмурився.
— Ти — результат нашої роботи.
— Ні, — відповів двійник.
Тиша.
— Я — наслідок ваших помилок.
І в ту ж секунду повітря навколо нього ніби стиснулося.
Металеві балки заскреготіли.
Скло у вікнах задзвеніло.
Артем тихо прошепотів:
— Мені це зовсім не подобається…
Макс схопив Ліну за руку.
— Треба відійти.
Але Ліна не рухалась.
Вона дивилась на двійника.
І бачила — він змінюється.
Його сила більше не була хаотичною.
Вона ставала… усвідомленою.
Двійник повільно підняв руку.
І раптом усі солдати одночасно піднялися в повітря.
Невидима сила.
Жодного звуку.
Жодного руху.
Просто контроль.
Лідер спробував щось сказати, але не зміг навіть поворухнутись.
— Ви хотіли контролю, — тихо сказав двійник.
Його голос лунав рівно.
— Подивіться, як це виглядає.
І різко опустив руку.
Солдати впали на підлогу.
Глухий удар прокотився складом.
Тиша.
Тільки важке дихання.
Двійник стояв посеред цього хаосу.
Кров повільно стікала по його руці.
Але він навіть не звертав уваги.
Ліна зробила крок вперед.
— Зупинись…
Він подивився на неї.
— Чому?
— Бо ти зараз стаєш таким, як вони.
Пауза.
Його погляд трохи змінився.
Макс тихо додав:
— Ти не їхня зброя.
Артем, ледве посміхаючись крізь втому:
— І точно не наш ворог… якщо не почнеш нас теж підкидати в повітря.
Тиша затягнулася.
Двійник дивився на них трьох.
Наче вперше бачив.
І щось усередині нього… зупинилося.
Сила навколо нього повільно згасла.
Повітря стало легшим.
— Я… — він замовк.
Наче слова давалися важче, ніж будь-який бій.
Ліна підійшла ближче.
— Ти зробив вибір.
Він дивився на неї.
— Я не знаю, що це означає.
— Це означає, — тихо сказала вона, — що ти вже не їхній експеримент.
Тиша.
Двійник опустив погляд на свої руки.
На кров.
На тремтіння.
І вперше виглядав… людиною.
Але раптом—
Десь у глибині складу пролунав новий звук.
Не кроки.
Не постріли.
Інший.
Глибокий.
Механічний.
Макс різко обернувся.
— Це ще що…
Стіна складу здригнулася.
Пил посипався зі стелі.
І повільно, з металевим скреготом…
частина стіни почала відкриватися.
Артем широко розкрив очі.
— Ну звісно… підземна база. Чому ні.
Темрява за стіною була густою.
Неначе щось чекало.
Лідер, лежачи на підлозі, тихо прошепотів:
— Ви… не повинні були це активувати…
Макс подивився на нього.
— Що там?
Чоловік відповів ледве чутно:
— Те… що не вдалося навіть їй…
Ліна завмерла.
— Що це означає…
І тоді з темряви почулося…
дихання.
Повільне.
Глибоке.
Нелюдське.
Дихання з темряви було повільним.
Наче щось велике вчилося знову жити.
Повітря в складі стало важчим.
Макс інстинктивно зробив крок вперед, прикриваючи Ліну.
— Назад, — тихо сказав він.
Артем нервово всміхнувся:
— Я б із радістю, але тут, здається, вже нема «назад».
Двійник не рухався.
Він дивився в темряву.
І вперше за весь час… виглядав напруженим.
— Це не те, що було зі мною, — прошепотів він.
Ліна повільно підійшла ближче.
— Ти знаєш, що там?
Він відповів не одразу.
— Я відчуваю це.
Пауза.
— Воно… інше.
З темряви почувся звук кроку.
Важкого.
Метал підлоги тихо застогнав під чиєюсь вагою.
І тоді з тіні почала виходити фігура.
Спочатку — лише контур.
Потім — плечі.
Руки.
І нарешті обличчя.
Артем тихо видихнув:
— Та ну… це вже занадто.
Це була людина.
Але не зовсім.
Її тіло було неприродно напруженим, ніби кожен м’яз існував окремо.
Шкіра — бліда, майже сіра.
Очі…
порожні.
Без емоцій.
Без життя.
Лідер групи прошепотів із підлоги:
— Об’єкт… нуль…
Тиша.
Макс напружився.
— Нуль?
Ліна відчула, як холод пробіг по всьому тілу.
— Перший…
Двійник тихо сказав:
— Ні.
Його голос був іншим.
— Не перший.
Пауза.
— Найгірший.
Об’єкт нуль повільно підняв голову.
Його погляд ковзнув по всіх.
Зупинився на Ліні.
І щось змінилося.
Ледь помітно.
Але достатньо.
Він зробив крок вперед.
Підлога затремтіла.
Артем прошепотів:
— Мені здається, він не з тих, з ким можна поговорити…
Макс стиснув кулаки.
— Ми не знаємо цього.
Але Ліна вже відчувала.
Це було не так, як із двійником.
Там був біль.
Конфлікт.
Щось людське.
Тут…
порожнеча.
— Він не чує, — тихо сказала вона.
Двійник кивнув.
— Він не думає.
Ще крок.
Об’єкт нуль зупинився за кілька метрів від них.
І раптом різко нахилив голову.
Наче щось аналізував.
Його погляд знову зафіксувався на Ліні.
І цього разу — не відпускав.
Лідер групи закричав, зриваючись:
— ВІДВЕДІТЬ ЇЇ! ВІН РЕАГУЄ НА НЕЇ!
Але було пізно.
Об’єкт нуль зробив різкий рух.
Занадто швидкий.
Макс навіть не встиг відреагувати.
Він з’явився майже поруч із Ліною.
І тільки двійник встиг.
Він різко кинувся вперед.
Зіткнення.
Удар.
Повітря вибухнуло.
Два експерименти зіштовхнулися.
І сила від цього удару прокотилася складом, як хвиля.
Артем впав на коліно.
— Я більше не витримаю таких сюрпризів…
Макс схопив Ліну і відтягнув назад.
— Ти ціла?!
Вона кивнула, але не відводила погляду.
Двійник відштовхнув об’єкт нуль на кілька метрів.
Але той навіть не похитнувся.
Він просто… зупинився.
І знову рушив вперед.
Без емоцій.
Без страху.
Без болю.
Двійник стиснув зуби.
— Він не відчуває.
— Що це означає? — крикнув Макс.
— Що його не зупинити, як мене.
Тиша тріснула.
Об’єкт нуль зробив ще крок.
І раптом—
зник.
Макс широко відкрив очі.
— Де він—
Удар.
Його відкинуло вбік.
Ліна закричала:
— МАКС!
Артем кинувся вперед, але його теж збило з ніг.
Двійник обернувся.
І вперше в його очах з’явилося щось нове.
Страх.
— Він швидший…
Об’єкт нуль стояв уже позаду них.
Наче тінь.
І його погляд знову був на Ліні.
Він підняв руку.
І цього разу не для удару.
А щоб… доторкнутися.
Ліна завмерла.
Не від страху.
Від чогось глибшого.
Наче всередині неї щось відгукнулося.
Двійник різко крикнув:
— НЕ ДАЙ ЙОМУ—
Але було пізно.
Об’єкт нуль торкнувся її руки.
І в ту ж секунду світ зник.