розділ тридцять четвертий

Склад поступово наповнювався ранковим світлом. Промені просочувалися крізь брудні вікна під стелею і падали на бетонну підлогу довгими блідими смугами. Після нічної напруги це світло здавалося майже нереальним.
Ліна сперлася плечем об холодну стіну. Її руки ще трохи тремтіли — не від страху, а від виснаження.
Макс стояв поруч, уважно слухаючи кожен звук.
— Він не пішов далеко, — тихо сказав він.
Артем пирхнув.
— Чудово. Просто чудово. Я вже почав думати, що нам сьогодні пощастить.
Ліна глянула на нього.
— Ти серйозно жартуєш зараз?
— Якщо я перестану жартувати, — відповів Артем, — значить ситуація справді погана.
Макс повільно відійшов від стіни і оглянув склад. Стелажі, старі ящики, розкидані інструменти — усе виглядало так, ніби місце покинули багато років тому.
Але дещо було дивним.
— Подивіться на це, — тихо сказав він.
На підлозі лежали сліди.
Свіжі.
Хтось тут ходив зовсім недавно.
— Це його, — сказала Ліна.
Макс кивнув.
— Але він не один.
Артем нахилився ближче.
— Ти впевнений?
— Так.
Він показав на підлогу.
Було кілька різних слідів.
Хтось ще рухався цим складом.
Ліна відчула холодок у грудях.
— Значить… усе ще складніше.
Макс повільно вдихнув.
— Так.
У цей момент десь у глибині складу почувся тихий звук.
Метал.
Наче щось впало.
Усі троє миттєво завмерли.
— Ви це чули? — прошепотіла Ліна.
Артем тихо кивнув.
— Так… і мені це не подобається.
Макс зробив жест рукою.
— Тихо.
Вони повільно рушили вперед.
Крок за кроком.
Підлога тихо скрипіла.
І раптом у далекому кінці складу щось ворухнулося.
Тінь.
Макс миттєво підняв руку.
— Стій.
Тінь знову рухнула.
І з темряви вийшла постать.
Але це був не двійник.
Це був чоловік.
Високий, худий, у темному пальті.
Він підняв руки, показуючи, що не озброєний.
— Спокійно, — сказав він.
Макс не опускав напруження.
— Хто ти?
Чоловік подивився на них уважно.
— Людина, яка знає, що відбувається.
Артем тихо пробурмотів:
— О, чудово… ще один загадковий персонаж.
Ліна зробила крок вперед.
— Тоді скажи прямо.
Чоловік зітхнув.
— Те, з чим ви боретеся… — він на секунду замовк. — Це не просто людина.
Макс напружився.
— Ми це вже зрозуміли.
— Ні, — тихо сказав чоловік. — Ви не зрозуміли.
Він подивився прямо на Ліну.
— Бо справа не в ньому.
Запала коротка тиша.
Ліна відчула, як серце раптом забилося швидше.
— А в чому?
Чоловік відповів дуже тихо:
— У тому, ким він був створений.
Макс різко нахилив голову.
— Що ти маєш на увазі?
Чоловік зробив ще один крок.
— Ваш двійник — не випадковість.
Тиша стала густою.
— Його зробили.
Артем підняв брови.
— Стривай… ти хочеш сказати…
— Так, — відповів чоловік. — Це експеримент.
Ліна відчула, як земля ніби трохи хитнулася під ногами.
— Експеримент… над чим?
Чоловік подивився на Макса.
І сказав:
— Над людьми.
Макс стиснув кулаки.
— Хто це зробив?
Чоловік відповів після короткої паузи:
— Ті, хто зараз уже знає…
Він подивився кудись за їхні спини.
І його обличчя раптом стало блідим.
— …що ви тут.
Макс миттєво обернувся.
І в той самий момент у дверях складу з’явилися кілька озброєних силуетів.

Озброєні силуети повільно заходили у склад.
Їх було щонайменше шестеро.
Світло ранку падало через розбиті вікна і блищало на металі їхньої зброї. Кроки відлунювали по бетонній підлозі, створюючи відчуття, ніби будівля сама попереджає про небезпеку.
Макс інстинктивно став перед Ліною.
— Не рухайтесь, — холодно сказав один із людей. — Це значно полегшить вам життя.
Артем тихо пробурмотів:
— Я не впевнений, що вони взагалі планують його полегшувати.
Незнайомий чоловік у темному пальті зробив крок назад, ніби шкодував, що залишився тут так довго.
— Вони знайшли нас швидше, ніж я думав, — тихо сказав він.
— Хто вони? — різко запитав Макс.
Один із озброєних людей вийшов уперед. Його обличчя було спокійним, майже байдужим.
— Ви можете називати нас спостерігачами.
Ліна відчула, як холод пробіг по спині.
— Спостерігачами… за чим?
Чоловік відповів без емоцій:
— За експериментом.
Артем тихо видихнув.
— Я починаю ненавидіти це слово.
Макс дивився на них так, ніби оцінював кожен рух.
— Якщо це експеримент, — сказав він, — то чому ви переслідуєте нас?
Чоловік трохи посміхнувся.
— Бо експеримент вийшов з-під контролю.
Ліна напружилась.
— Ви маєте на увазі… двійника?
— Саме так.
Тиша на секунду заповнила склад.
Потім чоловік додав:
— Але не тільки його.
Погляд незнайомця повільно перемістився на Ліну.
— Друга змінна — ти.
Макс миттєво зробив крок уперед.
— Навіть не дивись на неї.
Озброєні люди трохи підняли зброю.
— Спокійно, — сказав їхній лідер. — Нам не потрібен конфлікт.
Артем тихо пробурмотів:
— Дивно, бо виглядає саме так.
Незнайомий чоловік у пальті раптом заговорив:
— Ви не повинні забирати їх. Вони не знають усієї правди.
— Саме тому ми тут, — холодно відповів лідер. — Щоб це виправити.
Макс відчував, як напруга росте з кожною секундою.
— Я нікуди з вами не піду.
— У вас немає вибору.
І саме в цю секунду в глибині складу почувся знайомий звук.
Повільні кроки.
Усі одночасно повернули голови.
Із темряви між стелажами знову вийшла постать.
Той самий силует.
Те саме обличчя.
Двійник.
Він дивився на озброєних людей із дивною усмішкою.
— Ви трохи запізнилися, — сказав він спокійно.
Лідер групи напружився.
— Об’єкт 17.
Двійник нахилив голову.
— Мені не подобається це ім’я.
Артем тихо прошепотів:
— Об’єкт… сімнадцять?
Ліна відчула, як її серце пропустило удар.
Лідер зробив крок вперед.
— Ти повернешся з нами.
Двійник тихо засміявся.
— Ні.
І його погляд раптом перемістився на Ліну.
— Бо експеримент ще не завершений.
Макс відчув, як усе всередині нього напружилось.
— Що ти маєш на увазі?
Двійник відповів дуже тихо:
— Справжній результат… це вона.
Тиша впала на склад.
Артем повільно повернув голову до сестри.
— Ліно…
А озброєні люди одночасно підняли зброю.
І лідер сказав:
— Заберіть дівчину.

Слова пролунали різко, мов удар металу об бетон.
— Заберіть дівчину.
Усе сталося за секунду.
Макс миттєво став перед Ліною, розставивши руки, ніби сам міг зупинити кулі.
— Ніхто її не торкнеться, — тихо сказав він.
Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася така твердість, що навіть озброєні люди на мить завмерли.
Артем зробив крок ближче до сестри.
— Так, — буркнув він. — І якщо чесно, я теж проти цього плану.
Лідер групи дивився на них холодно.
— Ви не розумієте ситуації.
— Поясни, — різко відповів Макс.
Чоловік зробив повільний вдих.
— Вона — центр експерименту.
Ліна відчула, як серце стислося.
— Я… навіть не знаю, про що ви говорите.
Лідер відповів:
— Саме тому ви небезпечні.
Тиша стала густою.
Двійник тихо засміявся.
— Ось тут ви помиляєтесь.
Усі повернулися до нього.
Він стояв у тіні між стелажами, але тепер не ховався.
Навпаки.
Наче чекав цього моменту.
— Вона небезпечна не тому, що не знає, — сказав він. — А тому, що починає згадувати.
Ліна відчула різкий біль у скронях.
Спочатку слабкий.
Потім сильніший.
Наче хтось увімкнув світло в темній кімнаті її пам’яті.
Фрагменти.
Біле приміщення.
Яскраві лампи.
Голоси.
Холодні інструменти.
Вона різко схопилася за голову.
— Ліно! — Макс миттєво повернувся до неї.
Її подих став швидким.
— Я… я щось пам’ятаю…
Артем нахилився ближче.
— Що саме?
Ліна закрила очі.
І слова вирвалися самі.
— Вони… створювали його…
Лідер групи різко напружився.
— Замовкни.
Але вона вже не могла зупинитися.
— Але він був не перший…
Тиша впала на склад.
Двійник повільно усміхнувся.
— Нарешті.
Макс подивився на нього з люттю.
— Що це означає?
Двійник відповів:
— Це означає… що вони намагалися створити ідеальну людину.
Артем тихо прошепотів:
— І…?
Двійник подивився прямо на Ліну.
— І першим експериментом була вона.
Світ ніби зупинився.
Макс повільно повернув голову до Ліни.
— Це неправда.
Лідер групи мовчав.
І це мовчання було страшніше за будь-які слова.
Ліна відчула, як її ноги трохи підкосилися.
— Ні…
Двійник зробив крок ближче.
— Вони намагалися створити людину без страху. Без слабкості. З ідеальною реакцією.
Його голос став тихішим.
— Але щось пішло не так.
Артем стискав кулаки.
— Що саме?
Двійник відповів:
— Вона стала занадто сильною.
Лідер групи різко крикнув:
— Досить!
Озброєні люди почали рухатися вперед.
— Заберіть її зараз!
Макс миттєво стиснув руку Ліни.
— Ми не дамо їм цього зробити.
Артем підняв металеву трубу, яку знайшов біля стелажа.
— Ну що ж… — видихнув він. — Схоже, починається друга частина фільму.
Двійник дивився на все це з дивною зацікавленістю.
Наче дослідник, який спостерігає за експериментом.
І тихо сказав:
— Тепер подивимось… ким ти станеш, Ліно.
У ту ж секунду один із солдатів кинувся вперед.
І сутичка почалася.

Перший солдат зробив лише два кроки.
Макс зустрів його різко — ударом плеча, що збив нападника з рівноваги. Металевий автомат гримнув об бетон, відлуння прокотилося складом.
— Назад! — крикнув Макс.
Але інші вже рухалися.
Другий солдат підняв зброю.
Артем миттєво кинув у нього важку металеву гайку зі стелажа. Удар влучив у плече, збивши приціл.
— Вибач, — буркнув Артем. — Я сьогодні трохи нервовий.
Третій нападник кинувся прямо на Ліну.
І саме в цей момент сталося щось дивне.
Час ніби сповільнився.
Ліна бачила кожен рух —
як напружується рука солдата,
як пальці стискають зброю,
як світло падає на метал.
Її тіло відреагувало раніше, ніж думка.
Вона різко відступила вбік, перехопила руку нападника і штовхнула його в сторону стелажа.
Солдат вдарився спиною об металеву конструкцію з гучним гуркотом.
Артем застиг.
— Ліно… ти щойно…
Макс теж побачив це.
Його очі розширилися.
— Це були рефлекси…
Ліна сама важко дихала.
— Я… я не знаю, як…
Двійник тихо засміявся.
— Ось і воно.
Лідер групи різко гаркнув:
— Не стріляти! Вона потрібна живою!
Ще двоє солдатів кинулися вперед.
Макс знову став перед Ліною.
— Ми прорвемося.
Артем підняв трубу.
— Як у старі добрі часи.
Сутичка вибухнула з новою силою.
Удар.
Метал.
Крики.
Але тепер щось змінилося.
Ліна рухалася швидше.
Наче її тіло згадувало.
Кожен крок.
Кожен поворот.
Кожен удар.
Вона ухилилася від руки солдата і різко вдарила його ліктем у груди.
— Ого… — прошепотів Артем. — Моя сестра щойно стала супергероєм.
Макс на секунду навіть забув про бій.
Він дивився на Ліну.
І розумів: двійник говорив правду.
Але саме в цей момент сталося ще гірше.
Двійник повільно відійшов від стелажа.
— Цікаво…
Його погляд став холоднішим.
— Вона прокидається швидше, ніж я очікував.
Лідер групи теж помітив це.
Його обличчя стало напруженим.
— Ми не можемо дозволити цьому продовжуватися.
Він витягнув із кишені невеликий пристрій.
Чорний.
З червоною кнопкою.
Макс миттєво зрозумів.
— НІ!
Але було пізно.
Клац.
Пристрій активувався.
Спочатку нічого не сталося.
Потім у повітрі пролунав дивний високий звук.
Ліна різко схопилася за голову.
— АА—
Біль пронизав її мозок.
Спогади почали вриватися хвилею.
Лабораторія.
Білі стіни.
Голоси вчених.
І той самий чоловік…
той, хто керував експериментом.
Ліна задихнулася.
— Я… пам’ятаю…
Макс схопив її за плечі.
— Ліно, дивись на мене!
Але вона вже бачила інше.
Той чоловік у лабораторії сказав:
— Якщо перший експеримент вдасться… ми створимо ще одного.
Кращого. Сильнішого.
І тоді вона побачила…
маленького хлопчика за склом.'
Очі Ліни широко відкрилися.
Вона повільно повернула голову.
І подивилася на двійника.
Його усмішка зникла.
— Ти згадала… — тихо сказав він.
Ліна прошепотіла:
— Ти… не просто двійник Макса…
Тиша стала абсолютною.
І вона сказала слова, від яких навіть солдати завмерли:
— Ти другий експеримент.