розділ тридцять другий

Темрява накрила двір повністю.
Ліна відчула, як серце калатає так гучно, що здавалося, його чутно навіть у нічній тиші.
— Макс… — прошепотіла вона, вчепившись у його руку.
— Тримайся за мене, — коротко сказав він, його голос сповнений рішучості.
Коли світло згасло, тіні стали рухатися по-своєму. Двійник, який ще секунду тому стояв перед ними, зник у темряві, немов розчинився у повітрі. Лише холодний сміх залишився в повітрі, відлунням, що довго дзвеніло в голові.
Позаду донісся гуркіт — кроки людей, які переслідували їх.
— Нам треба йти! — крикнув Макс.
Він різко схопив Ліну за руку і потягнув у бік вузького тунелю, що вів до старих складських приміщень.
— Дивись під ноги! — додав він.
Ліна кивнула, відчуваючи, як серце б’ється так, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей.
Вони пробігли декілька десятків метрів, а потім натрапили на металеві двері. Макс різко відкрив їх, і вони опинилися в темному коридорі, де запах старої фарби змішувався з пилом і вологістю.
— Тут безпечніше, — прошепотів Макс, затуляючи Ліну собою. — Поки що.
Але тиша була лише ілюзією. Кроки переслідувачів ставали дедалі ближчими.
— Максе… — Ліна глянула на нього. — Що він хотів сказати?
— Про тебе… — відповів він. Його погляд став темнішим. — Двійник хотів перевірити нас. Побачити, наскільки ми здатні вижити разом.
Ліна відчула холодок по шкірі.
— Це… він… — її голос затремтів. — Він…
— Неважливо, — перебив Макс. — Головне, що ми досі тут.
Раптом із темного кінця коридору пролунало шурхотіння.
— Хтось йде! — прошепотіла Ліна.
Макс стиснув її руку сильніше.
— Не бійся, — промовив він. — Я не відпущу.
Світло ліхтарика пролізло крізь тріщину у дверях. І Ліна побачила щось, що змусило її серце завмерти.
Силует Артема стояв у тіні, з пакетом у руках. Його очі блищали від напруження, але усмішка на обличчі була невимушеною, кумедною.
— Ладно, — сказав він, піднімаючи пакет. — Я тут, щоб допомогти, якщо ви ще живі.
Макс швидко кивнув.
— Нам не можна затримуватись. Вони за нами.
— Я знаю дорогу, — промовив Артем. — Трохи смішно, але я вже тричі тікала через ці самі тунелі, коли мама нас ловила.
Ліна ледве стримала посмішку.
— Тож ми справді виживемо?
— Поки я тут, — відповів Артем, — точно.
Макс кивнув.
Вони рушили в темряву, трохи впевненіші, але водночас кожен крок нагадував: це лише початок нічної битви, яка ще не завершилася.
Позаду, у темряві, сміх двійника все ще лунав, ніби стверджуючи, що ніч ще не скінчилася.
Вузький тунель був темним і сирим.
Стіни тісно облягали Ліну і Макса, а під ногами скрипіла стара плитка.
— Тиша, — прошепотів Макс. — Вони можуть бути поруч.
Артем ішов трохи попереду, весь час оглядаючись. Його смішні коментарі про “маму, яка ловила нас тут у дитинстві”, зникли. Тут не було місця для жартів.
Раптом з темряви пролунало шурхотіння.
— Стоп, — сказав Макс, прислухаючись.
Три постаті виринули із тіні. Чорні, мов ніч, обличчя під капюшонами.
— Ми вас знайшли, — холодно промовив один.
Макс різко став перед Ліною.
— Пройде ще хвилина, і вони будуть тут. Тепер усе залежить від нас.
Ліна відчула, як тремтять руки. Але Макс стиснув їхні пальці.
— Разом, — прошепотів він.
Артем дістав із сумки щось довге і металеве.
— Якщо вони підійдуть близько… — усміхнувся він кумедно, хоч серйозність у погляді не приховати. — То побачать, що старший брат не даремно весь час тримався за лінолеум.
Кроки переслідувачів стали голоснішими.
— Готуйтеся! — різко сказав Макс.
Вони зробили крок уперед, і в темряві розгорілася перша сутичка.
— Ліна! — крикнув Макс, відбиваючи нападника.
Він різко ударив в обличчя одного з чоловіків. Артем швидко завдав удару другому.
Ліна, тримаючи ліхтарик, освітлювала тунель. Світло висвітлювало силуети нападників і тінь двійника, що стояв далі, спостерігаючи за всім.
— Він там! — вигукнув Макс.
Двійник не рухався, лише спостерігав. Його усмішка була тихою, холодною і лякаючою одночасно.
— Пам’ятаєте, — промовив він, — усе лише початок.
Переслідувачі намагалися прорватися до них, але Артем і Макс утримували позиції. Ліна відчула, що в ній прокидається дивне відчуття — ніби сила, якої раніше не було, давала змогу протистояти страху.
— Тримай лінію! — крикнув Макс. — Ми прорвемося!
І саме в цей момент ліхтарик у Ліни блиснув сильніше, освітлюючи один із секретних проходів, який вів до поверхні.
— Сюди! — закричав Артем. — Швидко!
Вони кинулися тунелем. Ззаду лунали крики, удари, свист кулі, що пролетіла близько.
— Вони за нами! — кричав один із переслідувачів.
— Але ми попереду! — відповів Макс, розуміючи, що кожен крок тепер вирішує все.
Ліна відчула, як її серце б’ється у такт бігу, а поруч — теплий, сильний пульс Макса, що нагадував: вони ще живі, ще разом, і ще не здалися.
Позаду знову пролунали холодні сміх і шурхіт.
— Ми не втечемо так легко! — голос двійника прозвучав прямо у темряві, мов привид.
Ліна глянула на Макса.
— Що тепер?
— Тепер, — прошепотів він, — починається справжнє випробування.
Вихід на поверхню був вузьким і небезпечним. Старі металеві сходи скрипіли під ногами, а стіни тунелю здавалися живими: холод просочувався крізь бетон, а в темряві сяяли дрібні краплі вологи.
— Ще трохи… — прошепотів Макс, тримаючи Ліну за руку. — Майже там.
Артем ішов попереду, несучи на плечі важку сумку, що погойдалася при кожному кроці. Він постійно оглядався назад і тихо бурмотів:
— Коли ми говоримо «небезпечні тунелі», я мав на увазі саме це…
Ліна ледве стримала усмішку, хоча її серце калатало так, що здавалося, воно ось-ось вирветься.
Внизу пролунали крики. Кроки переслідувачів ставали дедалі ближчими.
— Вони нас наближаються! — крикнув один із чоловіків.
— Тримайтеся поруч! — крикнув Макс.
Коли вони нарешті вийшли на поверхню, нічне повітря здалося їм майже надто яскравим після темного тунелю. Вулиці були порожні, і лише туман низько стелився над землею.
Двійник стояв на даху сусідньої будівлі, його силует здавався величезним і моторошним.
— Ви думали, що все так просто? — промовив він. — Я завжди на крок попереду.
Ліна відчула, як холод пробіг по спині.
— Тепер що? — прошепотіла вона, дивлячись на Макса.
— Тепер, — відповів він, — нам доведеться розділити увагу: він там, а ми тут. І ми виживемо, бо ми разом.
Артем підняв руку:
— Може, трохи кумедно, але я маю план. Якщо ви слухаєте мене і робите все, що я кажу, можливо, ми зможемо відвести їх у пастку.
Ліна глянула на нього з сумнівом, але потім кивнула.
— Все, що з тобою смішне, Артем, зараз має значення.
Вони пробралися в темний провулок, спостерігаючи за переслідувачами зверху. Артем показав жестом:
— Куди веду — вузькі двори. Вони вас не зможуть обігнати там.
Макс подивився на двійника.
— Він все ще там.
— Так, але ми маємо перевагу — ми разом, — відповіла Ліна. — І він не може контролювати кожен наш крок.
Вони рушили в глибину провулка. Кожен крок відлунював у порожніх стінах.
Раптом із туману виринула постать. Не переслідувач, не двійник, а інша людина — незнайомий союзник.
— Якщо хочете вижити, — голос звучав спокійно, — довіряйте мені.
Ліна глянула на Макса, Макс на Ліну. Обидва кивнули.
— Добре, — сказав Макс. — Ведемо нас.
Артем всміхнувся і пробурмотів:
— А я думав, що нічого кумедного сьогодні не буде…
Позаду у темряві двійник підняв руку, мов для привітання, і тихо промовив:
— Це лише початок гри.
Незнайомий союзник повів їх вузькими провулками, що петляли між старими будівлями. Туман огортав усе навколо, і світло ліхтарів ледве прорізало ніч.
— Йдемо швидко, — тихо сказав він. — Тут небезпечно затримуватися.
Артем підморгнув Ліні:
— І як завжди, я перший, хто щось порушує.
Ліна ледве стримала сміх.
— Тільки зараз не час, — прошепотіла вона, але всередині знову відчула дивне тепло: Артем, навіть у критичній ситуації, знаходив спосіб підтримати легкість.
Позаду, у тумані, майже непомітно з’явилися переслідувачі. Двійник стояв на даху і спостерігав, як вони рухаються.
— Вони вже близько, — прошепотів Макс.
— Не хвилюйся, — відповів союзник. — Ми підготували пастку.
Вони увійшли на невеличкий внутрішній дворик, де кілька старих контейнерів стояли хаотично.
— Тут вони потраплять у пастку, — сказав він, вказуючи на вузький прохід, через який переслідувачі мали пройти. — Вони будуть настільки сконцентровані на вас, що навіть не помітять, що їх обмежено простором.
— Макс, — сказала Ліна тихо, — якщо щось піде не так…
— Все буде добре, — перервав він її. Його голос був спокійним, але в очах палала рішучість.
Вони зайняли позиції. Кожен рух відчувався як вирішальний. Артем стояв трохи збоку, готовий кидати різні предмети, щоб відволікати нападників.
Через хвилину в тумані почулися кроки.
— Вони йдуть! — прошепотів Макс.
Перший нападник з’явився у світлі ліхтаря. Артем швидко кинув металевий пакет, і чоловік впав, спіткнувшись об контейнер.
— Далі! — крикнув союзник.
Інші нападники опинилися у вузькому проході, де рухи були обмежені. Макс і Ліна скористалися моментом: вони повільно просувалися вперед, тримаючись разом.
Двійник спостерігав із даху. Його очі блищали.
— Вони витримають? — тихо запитав він сам себе.
Артем сміливо кидав ще кілька предметів, і переслідувачі почали спотикатися і падати.
— Ви справді думаєте, що можете обіграти мене? — холодно промовив двійник, але тепер він був лише спостерігачем.
Ліна відчула, як адреналін переповнює тіло. Кожен крок був рішучим, кожен подих — контрольованим.
— Ще трохи… — тихо промовив Макс.
І саме тоді, у вузькому проході, пролунало різке клацання — пастка спрацювала.
— Вони потрапили! — вигукнув союзник.
Переслідувачі намагалися прорватися, але вузькі стіни і хаотичні предмети навколо не давали їм рухатися швидко.
— Ми пройшли! — тихо промовила Ліна, відчуваючи неймовірну втому, але і силу одночасно.
Макс стиснув її руку.
— Це лише перший раунд, — промовив він. — Двійник ще не закінчив гру.
Вони стояли разом у темряві, дихаючи важко, але з новою рішучістю.
— Наступний крок? — тихо запитав Артем.
— Знайти, де він ховається, — відповів Макс. — І завершити це раз і назавжди.
Позаду, на даху, двійник ще довго спостерігав за ними, його усмішка залишалася холодною і загадковою.