розділ шостий

Легше не стало. Але й гірше — ні. День завис десь посередині, як недописане речення. Я прокинулася без різкого страху й без надії. Просто з відчуттям, що треба прожити ще одну добу — не красиво, не правильно, а по-справжньому.
Я вийшла з дому без телефону. Це було рішенням на межі. Не втеча — експеримент. Світ здавався голоснішим, але й чеснішим. Без екрана не було куди ховатися, зате було куди дивитися.
У парку я сіла на холодну лавку. Люди проходили повз, кожен зі своїм життям, яке не знало про мене нічого. І в цьому було полегшення. Я не була центром трагедії. Я була фоном — і це знімало тиск.
Поруч сіла жінка з дитиною. Дитина щось питала без упину, жінка відповідала терпляче, іноді втомлено. Я ловила себе на тому, що слухаю не слова, а ритм. Життя триває не гучними подіями, а повтореннями. Це раптом заспокоїло.
Я повернулася додому пішки. Ноги втомилися, але голова стала тихішою. На сходах я зустріла сусідку — ми перекинулися кількома фразами про погоду. Нічого не значуще. Але я не почувалася фальшивою.
У квартирі я прибрала стіл. Викинула той клаптик паперу. Не зі зневаги — з подяки. Він зробив свою справу. Я не хотіла перетворювати пережите на реліквію.
Він написав увечері: «Я думаю про тебе». Без запитань. Я відповіла не одразу. А коли відповіла, то коротко: «Я тут». І цього вистачило.
Перед сном я вперше за довгий час не аналізувала день. Не шукала помилок. Не міряла прогрес. Я просто лягла й дозволила тілу знайти зручну позу. Дихання вирівнялося само.
Я зрозуміла: зцілення — це не рух уперед. Це розширення простору всередині, де біль більше не займає все місце. Він є. Але є й інше.
І сьогодні цього іншого було трохи більше.
Радість прийшла не як подія. Вона не мала дати й причини. Вона з’явилася раптово, майже непристойно — у вигляді сміху, який вирвався з мене на кухні, коли я розлила воду повз чашку.
Сміх був короткий, різкий, ніби чужий. Я завмерла, прислухаючись до себе. Усередині не було покарання. Не було думки «рано» чи «не можна». Було лише здивування: я ще вмію так.
Я витерла стіл і відчула, як плечі опускаються. Ніби хтось дозволив мені перестати тримати оборону. На мить. Лише на мить — і цього вистачило, щоб стало лячно. Радість лякає більше за смуток, бо її можна втратити.
Я вийшла надвір без плану. Повітря було прозоре, трохи вологе. Я йшла й ловила себе на тому, що дивлюся людям в обличчя. Не всім — вибірково. І світ не нападав.
У кав’ярні біля дому я замовила чай і сіла біля вікна. Скло відбивало моє обличчя, і я не відвернулася. Воно було звичайним. Не героїчним. Не зламаним. Просто моїм.
Телефон завібрував. Повідомлення від нього: «Я поруч. Не фізично — але так само».
Я усміхнулася. Не широко — кутиком губ. І знову злякалася: а що, якщо це мине? А що, якщо я прив’яжусь і знову буде боляче?
Я дозволила цим думкам бути. Не відштовхувала. Не вірила їм беззастережно. Вони сиділи поруч із теплом — і не заважали.
Ввечері ми зустрілися. Не вдома — у людному місці. Я хотіла перевірити себе. Ми йшли повільно, не тримаючись за руки. Між нами була відстань, наповнена тишею. І в цій тиші не було напруги.
— Ти сьогодні інша, — сказав він.
— Я сьогодні жива, — відповіла я. І не злякалася цих слів.
Ми сиділи поруч, говорили про дрібниці. Про погоду, фільми, речі, які не рятують і не руйнують. Це було дивно приємно — бути не центром розмови про біль.
Коли ми прощалися, він не поцілував мене. Лише торкнувся плеча. Коротко. Обережно. Як підтвердження, а не вимога.
Я повернулася додому з відчуттям, що всередині з’явився простір. Невеликий, але світлий. Радість не оселилася — вона зайшла в гості. І я не вигнала її.
Перед сном я подумала: можливо, щастя — це не стан. Можливо, це момент, у якому ти не відштовхуєш те, що добре, лише тому, що колись було погано.
І сьогодні я не відштовхнула.
Наступного дня я прокинулася з відчуттям, що радість учора була помилкою. Не катастрофою — саме помилкою, як неправильно поставлена кома. Світ знову став пласким, без гострих кутів і без світла. Таке повернення завжди збивало з пантелику більше, ніж падіння.
Я не сварила себе. Це теж було нове. Я просто заварила чай і стояла біля вікна, дивлячись, як двір прокидається без мене. Жінка вела собаку, чоловік ніс сміття, хтось поспіхом говорив телефоном. Життя не зупиняється, коли в тобі щось зникає.
Я згадала його дотик — короткий, дозволений. І відчула теплу хвилю, за якою одразу прийшла тривога. Близькість ніколи не приходить сама. Вона тягне за собою відповідальність: бути, говорити, не зникати.
Я написала йому: «Мені сьогодні тихо. Не добре і не погано».
Він відповів: «Тиша — теж стан. Я приймаю».
Ці слова не зробили день легшим. Але вони зробили його безпечнішим. Я знала: мені не потрібно нічого демонструвати, щоб залишатися на зв’язку.
Після обіду я взялася за старі речі. Не з метою «очиститися», а з потреби доторкнутися до минулого без страху. У шухляді лежали фотографії, які я давно не відкривала. Я переглядала їх повільно, дозволяючи спогадам приходити й іти. Деякі боліли. Деякі були нейтральні. Декілька — теплі. Я не відкладала їх окремо. Усі вони були частиною мене.
Під вечір я втомилася. Не фізично — глибше. Я лягла на диван і дозволила собі нічого не планувати. Телефон лежав поряд, екран темний. Я не перевіряла повідомлення щохвилини. Контроль відпускав не одразу, але відпускав.
Він подзвонив, коли надворі стемніло.
— Я поруч, — сказав. — Без рішень. Просто кажу.
— Дякую, — відповіла я. І цього разу це слово не здавалося замалим.
Ми мовчали кілька секунд. Не тому, що не було що сказати, а тому, що мовчання не лякало. Я вперше відчула: зв’язок може існувати без наповнення болем.
Після дзвінка я довго сиділа в темряві. Усередині не було ані радості, ані смутку. Була рівновага — крихка, тимчасова, але справжня.
Я подумала: можливо, я не повертаюся назад. Можливо, я просто навчаюся жити між хвилями — не тонути, не плисти проти, а триматися.
І цього вечора я втрималася.
Наступні кілька днів злилися в один. Не порожній — рівний. Я жила на дрібних опорах: вчасно поїсти, вийти з дому, відповісти на повідомлення, не змушуючи себе до зайвого. Це була дисципліна без жорстокості. Я вчилася не вимагати від себе більше, ніж можу дати сьогодні.
Одного вечора я зловила себе на думці, що чекаю його кроків у під’їзді. Не з тривогою — з цікавістю. Це відчуття було новим і трохи небезпечним. Очікування завжди загострює страх втрати. Я помітила це й відступила на півкроку всередині себе. Не закрилася — просто не бігла назустріч.
Він прийшов пізно. Втомлений. Ми сіли на кухні, не вмикаючи світла. Лампочка над плитою кидала м’яку тінь. Я слухала, як він говорить про роботу — не драматично, без деталей. Його голос був рівним. Мене це заспокоювало.
— Я боюся зіпсувати це, — сказала я раптом. — Навіть не знаю як, але боюся.
Він не усміхнувся. Не сказав, що «все буде добре».
— Ми вже щось псуємо, — відповів він спокійно. — Кожен раз, коли мовчимо замість сказати. Кожен раз, коли не приходимо. Але це не означає, що все зламається.
Я подумала, що ідеальних рухів не існує. Є лише живі.
Ми були близькі тієї ночі. Не як підтвердження чогось і не як втеча. Це просто сталося. Без напруги, без доказів. Я дозволила собі бути присутньою — не оцінювати, не відстежувати кожну реакцію. Після я лежала й дивилася в темряву, і вона не тиснула.
Пізніше, коли він заснув, мене накрила хвиля сумніву. Стара, знайома. «А якщо це тимчасово?» «А якщо я тримаюся за нього, бо боюся бути сама?» Я не намагалася вигнати ці думки. Я поставила їм просте запитання: і що з того — сьогодні?
Сьогодні я не самотня. Сьогодні я не зникаю. Сьогодні я чесна з собою. Цього виявилося достатньо, щоб хвиля відступила.
Вранці він пішов рано. Я проводжала його без порожнечі в грудях. У цьому теж була новизна. Я залишилася з собою — і не злякалася.
Я зробила собі сніданок і вперше за довгий час подумала не про те, як вижити день, а про те, що я хочу зробити після. Маленька думка, майже несмілива. Але вона з’явилася.
Я записала її на аркуші: повернутися до себе — не означає повернутися назад.
І залишила аркуш на столі. Не як обіцянку. Як напрям.