розділ перший

Початок книги
Розділ 1
Я прокинулася о 6:14, хоча будильник був на 7:00. Так завжди. Тіло прокидається раніше за мене. Воно не довіряє сну.
Кімната була сірою, ніби хтось стер з неї кольори гумкою. Я лежала й рахувала тріщини на стелі. Їх стало більше — або я просто почала помічати. Дихати було важко, але не настільки, щоб назвати це панікою. Просто звичний тиск у грудях. Мій ранковий фон.
Я повільно сіла. Ноги слухались, але без бажання. Як чужі. У ванній дзеркало зустріло мене байдужо. Я не шукала там себе — тільки перевіряла, чи тіло ще на місці. Так перевіряють ключі перед виходом.
Вода була занадто гаряча. Я не одразу відсмикнула руку. Хотілося відчути щось просте. Фізичне. Те, що не тягне за собою спогадів.
На кухні — порожньо. Кружка з учора. Холодна кава. Я допила її, не гріючи. Мені давно байдуже до смаку. Головне — ритуал. Щось, що повторюється й не зраджує.
Дорога на роботу була такою ж, як завжди. Люди. Куртки. Запахи. Хтось сміявся в телефон, і мене перекосило. Не від заздрощів — від нерозуміння. Як вони це роблять? Як живуть, не думаючи кожну секунду, куди подіти руки.
В офісі я сиділа мовчки. Робила свою роботу. Мене вважали «спокійною». Я не виправляла. Спокій — це коли всередині тиша. У мене ж там був постійний шум, просто я навчилася його не виносити назовні.
Я вийшла на перекур о 13:27. І саме тоді побачила його.
Спочатку — спина. Потім профіль.
Памʼять спрацювала швидше за мене.
Я не думала про нього місяцями. Це була неправда, але зручна. Минуле завжди чекає моменту, коли ти розслабишся. Я ж дозволила собі рівно дві хвилини без напруги.
Він повернув голову — і наші погляди перетнулися.
Світ не зупинився. Нічого драматичного не сталося.
Просто щось у мені стиснулося так, ніби я знову втрачала контроль.
— Привіт, — сказав він. Обережно. Ніби я могла розсипатися.
І я зрозуміла: це буде боляче.
Не «як тоді».
Інакше. Повільніше. Глибше.
Після тієї зустрічі день не зламався — він просто став густішим. Ніби повітря загусло, і кожен рух вимагав більше зусиль. Я повернулася за стіл, відкрила робочий файл і дивилася на курсор, що блимає, як докір. Він кліпав рівно, спокійно, не знаючи, що всередині мене щойно відкрили стару кімнату, яку я вважала зачиненою.
Я працювала. По-справжньому. Руки робили те, що мають робити, голова видавала правильні рішення. Мене навіть похвалили — кивком, короткою фразою. Я відповіла усмішкою, яку відпрацювала за останні пів року. Вона не доходить до очей, але цього ніхто не помічає. Людям достатньо загальної форми.
Обід я пропустила. Не тому, що не хотілося їсти — я просто не відчула моменту, коли це мало статися. Час іноді зникає так само, як і відчуття голоду. Залишається лише втома, рівна й безіменна.
Він більше не з’являвся того дня. І це було гірше, ніж якби з’явився. Невідомість завжди гостріша за факт. Я ловила себе на тому, що прислухаюся до кожного кроку за спиною, до кожного чоловічого голосу в коридорі. Тіло знову взяло кермо в руки, не питаючи дозволу.
Додому я їхала повільно. Зайшла не в той магазин, купила не ті продукти. Взяла молоко, хоча не п’ю його. Хліб — хоча він черствіє швидше, ніж я встигаю його з’їсти. На касі довго шукала дрібні, ніби від цього щось залежало. Касирка зітхнула. Я зробила вигляд, що не помітила.
Квартира зустріла тишею. Не затишною — порожньою. Я зняла куртку, залишила її на стільці, не повісивши. Так простіше. Речі, як і люди, звикають до тимчасовості.
Я сіла на підлогу біля ліжка. Не плакала. Сльози не приходять за викликом. Вони мають власний графік, і я давно перестала його вгадувати. Натомість прийшла злість. Тиха, в’язка. На нього. На себе. На те, що минуле має нахабство повертатися без дозволу.
Я пам’ятала його руки. Не дотики — саме руки. Тоді, колись, вони здавалися надійними. Це слово тепер звучало як знущання. Надійність — це коли не страшно. А зі страхом у мене тепер довгі, майже інтимні стосунки.
Телефон лежав екраном донизу. Я не перевертала його, але знала: якщо він напише, я побачу. Навіть крізь стіл. Навіть крізь стіни. Очікування — це теж форма болю. Просто соціально прийнятна.
Ввечері я вийшла покурити. Холод був різкий, чесний. Він різав щоки, але не ліз усередину. Я вдихала дим і рахувала видихи. Раз. Два. Три. Так легше триматися тут і тепер. Не там. Не тоді.
Я подумала, що могла б змінити маршрут. Інше кафе. Інший час перекуру. Інше життя, зрештою. Але правда була простішою й неприємнішою: я не хотіла ховатися. Я хотіла знати, що буде далі. Навіть якщо це «далі» знову зробить боляче.
Перед сном я довго лежала з відкритими очима. Темрява вже не тиснула — я до неї звикла. У голові крутилася одна думка, вперта й небажана: деякі люди повертаються не для того, щоб врятувати. А щоб перевірити, чи ти ще жива.
І я не була певна, що готова дізнатися відповідь.
Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, ніби щось забула. Не сон — сни я давно не рахую за реальність. Це було схоже на недописане речення, що застрягло десь під язиком. Я лежала й намагалася згадати, але пам’ять упиралася. Вона вміє бути вибірковою, коли їй вигідно.
На роботі було тихо. Занадто. Така тиша завжди насторожує — вона не про спокій, а про очікування. Я зробила собі чай, обпекла пальці й навіть не вилаялася. Колись це здавалося б дивним, тепер — нормою. Біль без реакції став моїм новим стандартом.
Він з’явився ближче до обіду. Просто пройшов повз, не дивлячись. І це чомусь вдарило сильніше, ніж учорашнє «привіт». Ігнорування — тонший ніж. Воно не ріже одразу, зате залишає чисті краї.
Я сказала собі не обертатися. Не дивитися. Не шукати підтверджень. Але тіло знову зробило вибір без мене. Я зловила його відображення в темному склі монітора. Він постарів. Не критично — просто життя залишило на ньому свої дрібні позначки. І це чомусь заспокоїло. Ілюзія, що час був жорстоким не лише до мене.
Він сів за столик у кутку з кавою. Сам. Без телефону. Це було підозріло. Люди рідко залишаються наодинці з думками добровільно. Я подумала, що він або дуже сміливий, або дуже втомлений. Можливо, і те, й інше.
Через двадцять хвилин він підійшов.
— Можна? — кивнув на порожній стілець поруч.
Я не відповіла одразу. У таких моментах важливо не поспішати. Пауза — це теж форма контролю. Я дозволила собі одну зайву секунду, перш ніж кивнути.
Він сів, тримаючи дистанцію. Я відмітила це автоматично. Тіло розслабилося на міліметр. Не більше.
— Ти… виглядаєш інакше, — сказав він і тут же зніяковів. — Не в поганому сенсі.
— Я знаю, — відповіла я. І це була правда. Я щодня бачила цю «інакшість». Вона жила в плечах, у поставі, в тому, як я тримала чашку.
Ми мовчали. Мовчання між нами було знайоме, але вже не затишне. Раніше воно було паузою між словами, тепер — стіною.
— Я не планував… — почав він і замовк. — Просто… побачив тебе.
Я кивнула. Люди часто не планують важливого. Вони планують відпустки й покупки. Зустрічі, які ламають внутрішній баланс, завжди стаються випадково.
— Як ти? — запитав він, і в цьому «як» було занадто багато всього.
Я могла відповісти чесно. Сказати про нічні пробудження, про тіло, яке не слухається, про те, що дотики стали небезпечними. Але чесність — це розкіш, яку я ще не могла собі дозволити.
— Нормально, — сказала я. Найбезпечніше слово в мові.
Він кивнув, ніби прийняв цю брехню як угоду. Я була вдячна. Не всі готові чути правду, а я — не готова її віддавати.
— Може, якось… кави? — обережно запропонував він. — Не тут. Десь нейтрально.
«Нейтрально» прозвучало смішно. Нічого нейтрального між нами вже не було. Але я знала: якщо скажу «ні», це «ні» буде не про каву. Воно буде про страх. А я втомилася, щоб страх приймав рішення за мене.
— Побачимо, — відповіла я. І це було моє нове «так».
Він усміхнувся — не широко, не впевнено. Так усміхаються люди, які не знають, чи мають право радіти. Я впізнала цю усмішку. Вона була мені знайома з дзеркала.
Коли він пішов, я довго сиділа, дивлячись у порожнечу. Усередині не було ні радості, ні паніки. Лише дивне відчуття зсуву. Ніби щось у мені зрушило з місця. Не зажило — просто перестало бути нерухомим.
І я подумала: іноді найбільша сміливість — це не втекти. А залишитися й подивитися, що буде з твоїм болем, якщо його хтось побачить.
Ми домовилися на п’ятницю. Без конкретного часу, без назви місця. «Напишу», — сказав він. Я кивнула, ніби це щось означало. Ніби домовленості не мають властивості розчинятися, як дим.
До п’ятниці було ще три дні, і кожен з них тягнувся окремо. Я прокидалася, працювала, поверталася додому — все за схемою. Рухалася, як по розміченій підлозі, намагаючись не ступити за межі. Найважче було ввечері, коли тіло втомлювалося, а думки — ні.
Я ловила себе на тому, що прислухаюся до телефону. Не перевіряю — саме прислухаюся. Наче він може видати звук ще до того, як завібрує. Це дратувало. Я не хотіла чекати. Очікування завжди робить із людини щось менше, ніж вона є.
У середу я скасувала спортзал. У четвер — зустріч із подругою, яка давно кликала «просто пройтися». Мені не хотілося «просто». Усе «просто» зникло з мого життя разом із відчуттям безпеки. Тепер будь-яка дрібниця вимагала зусиль, пояснень, внутрішніх переговорів.
У п’ятницю він написав о 16:42. Коротко. Адреса. Кафе, яке я знала, але ніколи не любила. Там завжди було надто світло. Надто відкрито. Але я не стала заперечувати. Я взагалі нічого не стала робити — просто погодилася.
Я прийшла раніше. Це була помилка. Очікування в публічних місцях має інший смак — там воно гіркіше. Я сіла за столик біля вікна, спиною до стіни. Звичка. Контроль простору — перший крок до того, щоб не розсипатися.
Він з’явився рівно вчасно. Це здивувало. Пунктуальність завжди здавалася мені формою поваги, але я давно відучила себе чекати її від інших.
— Привіт, — сказав він знову. Це слово стало нашим спільним початком. Без продовження.
— Привіт, — відповіла я.
Ми замовили каву. Одну й ту саму. Я відмітила це й одразу ж заборонила собі надавати значення. Спільні дрібниці — небезпечна територія. Вони швидко перетворюються на ілюзію близькості.
— Я не знав, чи ти прийдеш, — зізнався він, дивлячись не на мене, а на край столу.
— Я теж, — сказала я. І це було найбільш чесне, що я могла дати.
Ми говорили про роботу. Про погоду. Про речі, які не залишають слідів. Я слухала його голос і відмічала, як тіло реагує: напруга в плечах, легке тремтіння в пальцях. Нічого катастрофічного. Просто сигнали. Я вчилася їх читати, не тікаючи.
У якийсь момент він замовк.
— Я хотів спитати… — почав і зупинився. — Якщо це не ок, скажи.
Я кивнула. Мовчки. Слова іноді тільки заважають.
— Тоді… раніше. Коли ми перестали спілкуватися. Це було через мене?
Питання зависло між нами. Я відчула, як всередині піднімається щось важке. Не спогад — передчуття. Я не була готова відкривати старі ящики. Але й брехати не хотіла.
— Частково, — сказала я після паузи. — Але не так, як ти думаєш.
Він прийняв це. Без допитів. Без спроб виправдатися. І за це я була йому вдячна більше, ніж за будь-які слова підтримки.
Коли ми прощалися, він не намагався обійняти. Просто стояв поруч, залишаючи простір. Цей жест був важливішим за дотик. Він означав: я бачу межі.
— Можемо повторити? — запитав він.
Я подивилася на нього довше, ніж дозволяє ввічливість. Усередині не було ні «так», ні «ні». Лише втомлена готовність пробувати.
— Можливо, — сказала я.
Дорогою додому я відчула дивну річ: біль нікуди не зник. Але він став рухомим. Не застряглим. Ніби вперше за довгий час хтось не намагався його забрати — просто посидів поруч.
І цього вечора я заснула швидше, ніж зазвичай. Не спокійно. Не без снів. Але з відчуттям, що я більше не зовсім одна у своїй темряві.