Потяг на Шеффілд

Потяг на Шеффілд пробивався крізь глуху, чадну лютневу темряву Великої Британії, важко дихаючи парою і випльовуючи в нічне небо тисячі червоних іскор. У вагоні третього класу пахло мокрим сукном шинелей, дешевим тютюном, махоркою та перегаром — демобілізовані солдати, які поверталися з континету, глушили свій біль і радість дешевим елем. Вони співали брудних окопних пісень, реготали й кричали, але Вільгельм Вотерс нічого цього не чув.

Він сидів у самому кутку біля замерзлого, покритого крижаною кіркою вікна, забившись у куток лави, наче звір, якого везуть на забій. Права рука, схована під вицвілим сукном капральської шинелі, нила так нестерпно, ніби залізо всередині кісток заіржавіло від англійської вологи. До грудей лівою рукою він міцно, до білих суглобів, притискав свій речовий мішок, де на самому дні, загорнутий у брезент, лежав останній гарячковий лист Елайзи: «Повертайся, благаю тебе...»

Колеса на стиках рейок відбивали важкий, залізобетонний ритм, і під цей монотонний гуркіт Вільгельм знову заплющив очі, провалюючись у той самий кошмар, який мучив його кожної ночі, відколи пором відчалив від французького берега.

У цьому сні все було дивовижно яскравим, аж до болю. Було літо. Вілл ішов вузькою стежкою через золотисто-рожеві Йоркширські пустки, де пахло сухим торфом і вересом. Попереду, на пагорбі, стояв маленький, затишний будиночок із сірого тесаного каменю — той самий, з листів. Біля низького паркана, у променях вечірнього сонця, стояла молода жінка. Елайза. На ній була та сама весільна сукня, а на руках — маленький Артур. Хлопчик сміявся, сонце грало на його пухких щоках.

У цьому сні Вільгельм відчував щось таке, чого не знав за всі свої двадцять шість років на землі — чисте, бездонне, абсолютне щастя. Вілл вперше відчував, що він удома. Що його люблять. Що він має право ступати по цій землі, і кожна травинка знає його ім'я. Серце розпирало від ніжності, він прискорював крок, майже біг, протягуючи до родини свої руки — чисті, здорові, без жодного шраму.

Наблизившись майже впритул, та розгледівши світлі іскри в жіночих очах, Вілл уже відкрив рот, аби крикнути її ім'я... але раптом відчув, як усередині все закам'яніло.

Елайза не дивилася на нього. Її погляд, сповнений такої дикої, неземної любові, був спрямований кудись крізь нього. Повз його плече. Вона радісно замахала рукою, і маленький Артур заплескав у долоні, закричавши: «Тато! Тато прийшов!» Вони кликали не його. Жінка і малюк дивилися далі, вглиб пустки, туди, де за спиною Вільгельма стояло його справжнє минуле.

У жаху Вілл повільно, зводячи зуби від заціпеніння, обернувся назад.

Там, прямо за його спиною, у золотому світлі літнього дня стояла густа, чорна, холодна тінь. Вона не мала обличчя, але Вілл усім своїм єством знав, хто це. Це був Томас Блеквуд. Справжній Томас, якого засипало землею у бельгійській воронці під Пашендейле, чиє серце розірвало німецьким залізом. Тінь мовчки стояла, і від неї віяло могильним холодом, який миттєво випалював усе вересове поле навколо.

Вільгельм прокинувся з глухим, здавленим криком, який потонув у гуркоті паровозного гудка. Чоловік різко сів на лаві, важко дихаючи, а по лобі котилися великі краплі холодного поту. Навколо так само пили й реготали солдати.

На запітнілому склі вагона відбивалося його власне обличчя — сиве волосся, понівечена шрамами щока, перелякані очі.

Псевдо капрал Блеквуд. Самозванець. Злодій.

Вілл притиснув пальці до скронь, намагаючись зупинити дикі думки, що крутилися в голові, як осколки снаряда. Куди він їде? Навіщо? Хто дав йому право вийти на тому пероні? Хто дав йому право подивитися в очі жінці, яка виплакала всі сльози за іншим чоловіком? Він збирався зайти в її дім, сісти за стіл справжнього Томаса, лягти в ліжко справжнього Томаса, їсти хліб, зароблений чужим іменем. Це був не просто підлог — це було святотатство.

Божевільний Ганс у Кельні мав рацію: він везтиме у своєму тілі дві душі, і одна з них — мертва — душитиме його щоночі до кінця днів.

«Я не зможу, — гарячково шепотів він собі під ніс, дивлячись у чорне вікно, де миготіли рідкісні вогні приміських станцій. — Господи, я не зможу цього зробити. Я не чудовисько. Я просто хотів... хотів, щоб мене хоч раз хтось чекав».

Страх і совість зашморгом стягували горло. І тоді, аби не збожеволіти остаточно прямо в цьому вагоні, Вільгельм почав судорожно, чіпляючись за останню соломинку, вигадувати для себе рятівний план. Нову брехню, але вже для власного сумління.

Він заспокоював себе тим, що нікуди не піде. Він не переступить поріг котеджу Блеквудів.

«Я просто приїду на вокзал, — думав Вілл, і його дихання трохи вирівнювалося. — Я просто вийду на перон і сховаюсь у густій парі від паровоза. Заляжу десь за колоною чи за багажними візками. Я лише подивлюся на неї здалеку. Подивлюся, яка вона наяву, чи пошила вона сукню з мого мусліну. Подивлюся на малого Артура, як він тримає ту дерев'яну конячку... Переконуюся, що вони живі, що в них усе добре. Залишу мішок із грошима та речами на лавці біля доглядача, щоб їй передали. А потім... потім я просто зникну».

Вілл заплющив очі, повторюючи це як молитву. Чоловік запевнив себе, що Вільгельм Вотерс просто розвернеться і піде геть, у портові нетрі Ліверпуля чи доки Лондона, де назавжди розчиниться серед тисяч таких самих калік без майбутнього.  Він вірив у цей план, бо це був єдиний спосіб витерпіти кожну наступну милю, що наближала його до Шеффілда.

Потяг знову протяжно, заклично засурмив, сповільнюючи хід. Попереду, крізь завірюху й дим, уже проступали чорні, залізобетонні контури вокзалу. Вілл міцніше стиснув мішок. Час ілюзій скінчився. Потяг прибував на кінцеву станцію.