Чоловік без імені

Вільгельм повернувся до своєї маленької казарменої комірчини. Руки ледь помітно тремтіли від втоми, коли він скидав важку, казенну шинель.

На дерев'яному столі, прямо поверх військового журналу, лежав свіжий конверт із британським штампом. Новий лист від Елайзи.

Він поспішно, майже гарячково розірвав папір, і в ту ж мить із конверта на коліна йому випало щось цупке й маленьке. Вільгельм нагнувся і підняв прямокутний клаптик картону із закругленими кутами. Дихання перехопило, а в грудях усе стислося так, наче він знову опинився під завалом в окопі.

Це була фотокартка.

Зі знімка, зробленого на тлі простого сірого задника у дешевому шеффілдському ательє, на нього дивилася вона. Елайза. Уперше Вільгельм бачив її обличчя не крізь серпанок нічних снів, не розмитим силуетом під шпитальною гарячкою, а наяву. На фотокартці жінка сиділа на стільці, міцно й обережно тримаючи на руках маленького Артура. На її губах застигла м'яка, ледь помітна, сором'язлива усмішка — та сама усмішка, яку він марно намагався уявити. На ній була скромна темна блуза, а русяве волосся — охайно зібране на потилиці. Малий Артур, круглощокий, із великими серйозними очима, здивовано дивився прямо в об'єктив, стискаючи пальчиками материнський комірець.

У Вільгельма затремтіли губи. Чоловік підніс картку ближче до очей, роздивляючись кожну дрібницю, кожну висвітлену спалахом риску її обличчя, обриси підборіддя, світлі очі. Повільно, з неймовірним благоговінням, навпомацки повів пучкою лівого пальця по глянцевій поверхні, ніби намагаючись через відстань і папір торкнутися її щоки й відчути тепло шкіри. Елайза і Артур були такими живими, такими справжніми! Його вигадана родина раптом набула чітких, беззаперечних контурів.

Тільки тоді Вілл згадав про сам лист. Розгорнувши тонкий аркуш, заглибився в читання акуратного, круглого почерку:

«Любий Томе!

Вирішила зробити тобі сюрприз. До міста приїхав мандрівний фотограф, і я витратила трохи заощаджень, щоб зробити цю фотокартку. Ти не уявляєш, як ми раді новинам про перемир'я! У Шеффілді всі заводи дали гудки, люди обіймаються на вулицях, а я весь день плакала від щастя, бо тепер знаю напевно: ти повернешся!

Отримала твій чудовий, неймовірний подарунок! Тканина просто казкова, такий тонкий і ніжний муслін, я нічого подібного в житті не тримала в руках. Обіцяю, що до твого повернення встигну пошити сукню, і ти побачиш мене в ній!

Артур у повному захваті від дерев'яних іграшок! Синок не випускає з рук того конячку, навіть спить із ним. Але головне для нас — це ти, рідний! Твої листи — моє єдине спасіння. Повертайся скоріше, ми так сильно на тебе чекаємо.

Твоя Елайза.

P.S. Томе, а може, і в тебе є можливість зробити фотокартку в Кельні? Мені так хочеться побачити тебе знову! Хочу показати сину його тата, щоб він знав твоє обличчя до того, як ти переступиш поріг нашого дому».

Останні рядки вдарили Вільгельма з такою силою, що пальці розжалися. Лист випав із рук, повільно кружляючи, і впав на брудну підлогу біля ліжка.

«Хочу показати сину його тата...»

Вілл наче в безумстві схопився з місця. Його кинуло в піт, дихання стало уривчастим. Він підскочив до невеликого мутного дзеркала, що висіло на стіні біля умивальника, і вп'явся поглядом у власне відображення.

Що він може їй показати? Кого Елайза побачить на тій фотокартці?

Зі скла на нього дивився чоловік із сивим, волоссям — за ці місяці колір його шевелюри остаточно перетворився на важку «сіль з перцем». Права сторона обличчя була понівечена глибокими, багрово-рожевими шрамами від німецького заліза, які стягували шкіру біля ока й кутика рота в постійну, похмуру гримасу. Так, звичайно, для всього світу це було ідеальним маскуванням. Будь-який лікар, будь-яка сусідка в Шеффілді, дивлячись на це знівечене обличчя й сивину, списали б усе на жахи Пашендейле. Війна ламає кістки й міняє колір волосся, вона стирає колишні риси — це збиває з толку, але змушує вірити.

Але дзеркало не брехало. Крізь маску поранення на нього дивилися очі ліверпульського безпритульного. Очі злодія, сироти й брехуна. Він не Томас Блеквуд аж ніяк! Він ніколи не тримав Елайзу за руку під вінцем, він не знав запаху її волосся, він не був батьком цього чудового малюка зі знімка. Він — примара, яка збирається прийти в чужу хату й лягти в чуже ліжко. Його обличчя — це обличчя загарбника, який вкрав ім'я мертвого товариша.

Вільгельм повільно відійшов від дзеркала, наче злякавшись власного вигляду. Ноги стали ватяними. Він безсило опустився на край вузького ліжка, дивлячись на фотокартку, яка лежала на столі. На обличчя Елайзи, яка так щиро, з такою надією посміхалася своєму далекому, коханому чоловікові.

І тут якась пружина всередині нього, яку він затискав роками, з самого дитинства в притулку, з першого дня на фронті, з кожної хвилини цього страшного обману — з тріском луснула.

Вільгельм закрив обличчя долонями. Його великі, мозолясті руки затремтіли, і з грудей вирвався глухий, здавлений стогін. Спочатку це були просто судоми в горлі, але за мить великі, гарячі сльози пробилися крізь пальці, стікаючи по рожевих шрамах і щипаючи поранену шкіру. Хапаючи повітря ротом, здригаючись усім своїм міцним, загартованим війною тілом, Вільгельм Вотерс уперше в своєму дорослому житті гірко, невтішно заридав.

Він плакав від нестерпного болю своєї самотності, від жаху перед безвиходдю і від цієї дикої, божевільної любові до жінки з паперу, яку він уже обожнював понад усе на світі, але яку приречений був обманювати до останнього подиху. В порожній казармі тилового Кельна, під далекі звуки святкового маршу, плакав чоловік, у якого не залишилося навіть власного імені.