Дві душі

11 листопада 1918 року Кельн вибухнув. Звістка про підписання Комп'єнського перемир'я прокотилася залізничним вузлом як переможний залп. У великому ангарі складів британські солдати шаленіли від щастя: кашкети летіли вгору, брезентові тенти здригалися від тупоту сотень ніг, а з кастелянської каптерки хтось уже витягнув заничкане казенне віскі.

— Усе, хлопці! Скінчилося! Капут війні! — ревів сержант, обіймаючи за плечі всіх підряд. — Скоро додому! До бісової матері цей дощ і ці склади! Різдво святкуватимемо в Англії!

Ця хвиля чистої, нестримної ейфорії з головою накрила й Вільгельма. Вперше за довгі місяці його понівечене обличчя розгладилося, а серце забилося легко й радісно. Чоловік сміявся разом із побратимами, плескав їх по плечах лівою рукою і вперше не здригався, коли чув: «Ну що, Блеквуд, збирай манатки, скоро обіймеш свою Елайзу!». Ця грандіозна ілюзія свята повністю захопила і його. Вілл відчув себе частиною чогось великого, живого й переможного. Світ навколо змінювався, і Вільгельму здавалося, що разом із цією війною в минуле відходить і його власне прокляття.

Отримавши звільнення на кілька годин, він майже летів вулицями Кельна. Місто, яке ще вчора було похмурим і ворожим, сьогодні здавалося оновленим, умитим осіннім повітрям. Вільгельм попрямував до торгових рядів поблизу площі біля собору, де пожвавилися дрібні крамнички. Гроші в кишені його шинелі — капральське утримання за останній місяць — приємно обтяжували руку.

Він зайшов у текстильну лавку, де пахло сухою лавандою, крохмалем і дорогою фарбою. Очі гарячково забігали по рулонах. Чоловік шукав те, про що знав лише з листів:

— Мені потрібна найкраща тканина, — упевнено звернувся Вільгельм до літнього німця-продавця, який увічливо схилив голову перед британським мундиром. — Щось легке, але міцне. Муслін… кремового або ніжно-блакитного кольору.

Він перебирав сувої лівою рукою, уявляючи, як цей шовковистий матеріал ляже на тонку талію жінки з Йоркширських пусток.

— Це для моєї дружини, — з гордістю, майже не замислюючись, вимовив він німецькою. — Вона швачка, сама пошиє сукню до мого повернення. І ще підкажіть, де тут можна купити хороші дерев’яні іграшки для сина? Для хлопчика двох років.

Продавець закивав, відмірюючи відріз розкішного блакитного мусліну:

— О, прекрасний вибір, пане офіцере. Ваша родина буде щаслива.

Вільгельм раптом завмер. Слова продавця — «ваша родина» — ударили його в потилицю, наче обухом. Він сам себе зловив на цій гарячкові думці. О Боже… Він тільки-но вголос, перед чужою людиною, назвав Елайзу своєю дружиною, а малого Артура — своїм сином! Не Томасовими — своїми. Брехня, яку Вілл так ретельно заучував, наче текст ролі, пустила коріння настільки глибоко, що він сам повірив у неї. Вільгельм трохи похмурнів, рожеві шрами на правій щоці стягнулися. Чоловік різко струснув головою, відганяючи це заціпеніння. «Просто ейфорія через перемир'я. Просто святковий настрій», — заспокоїв він себе, намагаючись повернути тверезий глузд.

У цей момент у глибині крамниці почувся шурхіт. За прилавком, поміж коробками з ґудзиками, порався підсобний робітник, якого Вільгельм іноді бачив на дальніх залізничних складах. Це був старий чоловік із кошлатою сивою бородою, у брудному засмальцьованому фартуху. Його очі дивилися кудись скрізь простір — дикі, каламутні, з явними ознаками божевілля, яке часто залишає по собі важка артилерійська дурнота.

Старий раптом кинув коробку, випрямився і вп'явся шаленим поглядом у Вільгельма. Він підняв тремтячий, брудний палець і виставив його прямо в обличчя капрала, швидко й плутано торочачи чудною, ламаною сумішшю мов:

— Zwei... два... Має два! Не один, ні! Два ходять у черевиках! — старий почав хрипко сміятися, не опускаючи пальця. — Дивись на його лице, там половина від одного, половина від іншого! Дві тіні, дві!

Вільгельм відчув, як холодна судорога стиснула його хребет. Атмосфера свята миттєво випарувалася, залишивши лише липкий, тваринний жах.

— Що він верзе? — глухо, з напором в голосі запитав Вільгельм у продавця, міцно притискаючи до грудей згорток із тканиною. — Що це означає?

Лавочник помітно зніяковів, обличчя його почервоніло від сорому за недоумкуватого помічника. Він підскочив до старого, боляче схопив того за лікоть і з силою штовхнув у підсобне приміщення:

— Забирайся геть, дурню! Марш у підвал! Пробачте, пане капрале, благаю, не зважайте на нього! — запричитав німець, повертаючись до прилавка й нервово витираючи руки об фартух. — Це Ганс, його контузило під Верденом, у нього мізки набакир. Він постійно бачить якихось привидів і плете казна-що. Не звертайте уваги, прошу вас.

— Я запитав, що саме він сказав, — Вільгельм навис над прилавком. Його здорове око дивилося холодно й вимогливо, а понівечена права сторона обличчя здавалася кам'яною. — Перекладіть мені дослівно.

Продавець ковтнув слину, оглядаючись на двері підсобки, і тихо, зніяковіло промурмотів:

— Він… він сказав, пане джентльмене, що у вас дві душі. Що в одному тілі живуть двоє чоловіків, і вони не можуть поділити ваше обличчя. Дурниці божевільного, клянуся вам, він просто…

Вільгельм більше не чув його. Обличчя капрала миттєво полотніло, ставши білішим за шпитальне простирадло. Шрами проступили на щоці синіми, мертвими смугами. Наче спійманий на гарячому злочинець, він судорожно кинув на стіл кілька срібних монет, навіть не рахуючи решти, схопив пакунок із мусліном і, важко дихаючи, майже вибіг із крамниці.

Він ішов бруківкою Кельна, задихаючись, наче від отруйного газу. Навколо все ще кричали й раділи солдати, десь далеко гудів оркестр, святкуючи кінець світової бійні. Але для Вільгельма Вотерса мир не настав. Божевільний старий із підвалу прокричав те, від чого він так сильно намагався втекти. Велике Різдвяне диво перемир'я розсипалося на порох. Попереду була Англія, і там, на околиці Шеффілда, ці дві душі мали зійтися у своєму останньому, смертельному двобої.