Єдиний вцілілий

Сутінки застали жінок у невеликій вітальні-кухні котеджу Блеквудів. У кутку під глухий гомін з боку фабрик тихо сопів Артур, а за столом, біля тьмяного каганця лампи, сиділи Елайза та її сусідка й подруга Меггі Кінсі. Меггі, чий чоловік помер від газової атаки ще під Соммою, а рідний брат Чарлі Сміт назавжди залишився у Бельгії, допомагала Елайзі підшивати важкі портьєри для контор. Вони працювали мовчки, лише голки з сухим шурхотом пробивали грубу тканину.

Елайза довго вагалася. Лист, який вона перечитувала вдень під ясенем, усе ще палив їй груди, а думки вимагали виходу. Їй до смерті потрібно було поділитися з кимось близьким тими дивними, тривожними й водночас солодкими сумнівами, які розривали її навпіл.

— Меггі… — тихо почала Елайза, не піднімаючи очей від шиття. — Я сьогодні знову отримала листа від Тома. З Кельна.

Меггі навіть не поворухнулася, лише її пальці, пожовклі від тютюну, яким вона глушила голод, міцніше затисли голку.

— Живий — і добре, — глухо кинула вона. — Чого ще треба.

— Так, звісно, слава Богу… — Елайза заминалася, підбираючи слова. — Але знаєш… він так змінився, Меггі! Пише зовсім не так, як раніше. Ти ж пам'ятаєш мого Томаса — з нього слова не витягнеш, він вважав будь-які ніжності дурницями. А тепер… Він розпитує про мої сукні. Про книги, про квіти на пустці. Пише, що бачить уві сні наше весілля, кожну дрібницю, муслін, вуаль… Я, звісно, розумію, що війна змінює людину. Почерк став ламаним, бо права рука ледь слухається, обличчя, кажуть, в шрамах, пам'ять після контузії вирвало шматками… Але чи може війна змінити людину настільки глибоко? Наче всередині нього тепер зовсім інша душа…

Елайза не встигла договорити. Меггі раптово з силою кинула портьєру на стіл. Ножиці з гучним брязканням упали на підлогу. Коли вона підвела голову, Елайза злякалася: в очах подруги палала така дика, нерозбавлена лють, змішана з чорним, нелюдським болем, що в кімнаті, здавалося, стало важко дихати.

— Ти з глузду з'їхала, Елайзо? Чи зажерлася від казенних грошей? — голос Меггі зірвався на хрипкий, злий шепіт, аби не розбудити малого. — Ти чуєш взагалі, що ти верзеш?! Душа їй не така! Літери не туди кривляться!

— Меггі, я просто…

— Затули пельку! — різко перебила вона, і її худі, виснажені плечі затремтіли. — Наші хлопці… Весь Шеффілдський батальйон гниє у бельгійській грязюці! Мій Чарлі, який перед відходом плакав у мене на грудях, бо боявся темряви, там лежить без труни! Брати Міллери, Джордж… На нашій вулиці в кожній хаті чорні хустки й виття ночами! З усього взводу вижив один-єдиний чоловік — твій Том! Тобі повернули живого чоловіка, Елайзо! Нехай понівеченого, нехай контуженого, без пам'яті — але він дихає! Він пише тобі листи! А ти сидиш тут у затінку, крутиш носом і вигадуєш якісь дурниці про його «іншу душу»?!

З очей Меггі нарешті бризнули гарячі сльози, але обличчя залишалося жорстоким, перекошеним від заздрощів та відчаю, які вона більше не могла ховати.

— Та будь-яка жінка в цьому проклятому місті, будь-яка вдова з черги за хлібом зараз на колінах повзла б до Кельна, щоб просто потримати за руку свого чоловіка! Вони б цілували ті листи, навіть якби там було написано одне слово! А ти незадоволена… Ти згадуєш, яким він був до сімнадцятого року? Того Томаса більше немає, Елайзо, змирися! Але в тебе є хоч хтось, а в мене — порожня хата й ліжко, яке буде пахнути самотністю до кінця моїх днів!

Елайза сиділа бліда як смерть, притиснувши пальці до губ. Слова Меггі били її наче батогами, але жінка розуміла: зараз говорить не подруга, зараз говорить страшний, невиліковний біль втрати, який випалив у цій жінці все людське, залишивши лише гірку отруту. Нападати у відповідь було б злочином.

— Вибач мені, Меггі, — тихо, ледь чутно промовила Елайза, опускаючи голову. — Ти права. Я… я дурна. Слава Господу, що він живий. Прости мене.

Меггі важко дихала, витираючи сльози брудним рукавом старої кофти. Вона мовчки підняла з підлоги ножиці, сіла назад за стіл і знову взялася за голку, але робота більше не клеїлася. Між ними залягла глуха, важка стіна, яку неможливо було зруйнувати жодними словами.

За годину Меггі пішла, навіть не попрощавшись доладно, лише сухо кивнувши на порозі.

Елайза зачинила за нею важкі дерев'яні двері, повернула засув і притулилася спиною до холодного сірого каменю стіни. У вікно знову заглядав темний, сирий вечір Йоркширських пусток.

Жінка притисла долоню до грудей, де під корсетом ховався лист із Кельна, і для себе остаточно, твердо вирішила: ніколи. Ніколи більше вона не скаже жодного слова про Томаса іншим жінкам! Вони тепер справді по різні боки барикад. Навіть найближчі подруги тепер дивитимуться на неї з прихованою ненавистю просто тому, що її чоловік вижив, а їхні — ні. Її щастя та сумніви, її новий, незрозумілий Том віднині належали тільки їй одній. Це була таємниця, яку Елайза .мусила берегти від усього світу, який став занадто жорстоким, щоб прощати чуже диво.