Страх викриття

Військові склади біля залізничного вузла Кельна нагадували гігантський вулик, де пахло мастилом, сирою деревиною та іржавим залізом. Простір під високою заскленою стелею, крізь яку падали тьмяні смуги весняного світла, був забитий горами казенного майна.

Робочий день капрала Блеквуда минав у монотонній, виснажливій паперовій рутині. Оскільки права рука Вільгельма все ще слухалася поганенько, кожне заповнення накладної перетворювалося на окреме випробування. Він сидів за грубим дерев’яним столом у кутку неопалюваного ангара, лівою рукою міцно притискаючи казенний журнал, а пальцями правої, що зводила судома, виводив ламані цифри й короткі нотатки. Завдання було простим, але вимагало точності: обліковувати ящики із сухпайками, тюки з новими шинелями, коробки з медикаментами та чоботи, які беззупинно прибували з тилових портів Франції та залізничних гілок Бельгії.

Коли пальці остаточно німіли, Вільгельм підводився й йшов уздовж нескінченних стелажів. Він перевіряв пломби, рахував маркування, інколи штовхав носком чобота важкі дубові ящики. Ця монотонність мала б заспокоювати, але його розум не мав спокою. Дивлячись на ці гори шинелей, Вілл мимоволі думав про те, скільки з них завтра стануть саванами для таких самих безіменних хлопців, яким був він сам. Гнилий шпитальний запах Руана, здавалося, назавжди в'ївся в його ніздрі, і навіть крізь аромат свіжого мастила він відчував примарний подих окопної смерті.

Найважчими були моменти, коли тишу ангара прорізав чийсь голос.

— Гей, капрале Блеквуд! Де накладні на консервовану яловичину з третього сектора?

Вільгельм щоразу здригався всередині тіла. Це не була помітна для ока судома — чоловік давно навчився тримати обличчя нерухомим, наче застигла кам'яна маска. Але в грудях серце робило короткий, болісний перебої. Це ім'я — капрал Блеквуд — усе ще злітало з чужих уст як ляпас.

Воно було завеликим для нього, наче чужа шинель із плеча мертвого велетня. Йому було потрібно декілька секунд, аби зрозуміти, що кричать саме до нього, змусити себе обернутися й глухо кинути у відповідь: «На столі, сержанте».

Вілл став майстром уникнення. На складах служили різні люди: і тилові щури, і такі самі поранені фронтовики, яких списали з передової. Останні, з чистої окопної солідарності, часто намагалися заговорити з ним за чаєм під час обіду.

— Ну що, Блеквуд, як там твій Шеффілд? Мій Лідс, мабуть, так само димить... Твоя красуня пише? Ваш батальйон, кажуть, під Пашендейле зовсім розбили, га?

Вільгельм у такі моменти лише низько насував кашкет на очі, ховаючи понівечену праву сторону обличчя, і бурчав щось невиразне крізь зуби. Він удавав, що дуже зайнятий підрахунком гвинтівок, або просто підводився й мовчки йшов геть, посилаючись на роботу. Солдат панічно боявся розпитувань. Будь-яка випадкова згадка про вулицю в Шеффілді, про місцевий паб, про спільних знайомих чи особливості роботи на сталеливарному заводі могла миттєво зруйнувати його крихкий замок із брехні. Отриманий лист Елайзи давав каркас із деяких фактів, але він ще не знав усіх лабіринтів чужого минулого.

Якось, посеред задимленого, захаращеного ящиками складу, коли Вілл перевіряв маркування на затворах нових гвинтівок «Лі-Енфілд», його зненацька застав побратим, підійшовши ближче і обтрушуючи руки від мастила.

— Гей, Блеквуде, маєш хвилинку? — буденно озвався Пітер, прикурюючи цигарку. — Я зранку відвозив на вокзал партію зброї для відправки, то зустрів там одного хлопця, що тутки проїздом. Кличуть його Алан, еге ж. Він теж із твоїх країв, з Йоркшира. Не з самого Шеффілда, ні, якесь інше містечко поруч, але пустки знає як свої п'ять пальців. Слухай, він як почув від мене, що в нас на складі служить капрал Блеквуд з Шеффілда — аж загорівся! Каже, земляки в цих німецьких краях — на вагу золота. Обіцяв пообіді заскочити до нас на склад, потеревенити, згадати рідні місця. Хто зна, каже, може у вас і спільні знайомі знайдеться?

Ці кілька простих, доброзичливих речень ударили Вільгельма в груди з силою гарматного снаряда.

Усередині все крижаним протягом обірвалося кудись донизу. Вуха заклало раптовим, гучним дзвоном, а обличчя вмить зблідло так, що рожеві шрами на щоці стали здаватися майже чорними. На секунду Віллу здалося, що багнюка Пашендейле знову засмоктує його, не даючи дихати. Спільні знайомі. Солдат з Йоркшира. Пастка закривається!

В голові за мить пронеслись тисячі хаотичних, панічних думок. А якщо цей Алан почне розпитувати про вулиці Шеффілда? Про паби? Про заводи Віккерса чи Гадфілдса? Про саму Елайзу? Один невірний крок, одне затинання — і вся його крихка брехня розсиплеться на порох, а його самого потягнуть під трибунал як шахрая і дезертира, що вкрав ім'я мертвого героя!

Руки Вільгельма дрібно затремтіли. Щоб сховати цей зрадницький дрож, він судомно схопив зі столу першу-ліпшу стопку паперів — це виявилися накладні на відвантаження патронів.

— Я… мені треба терміново віднести ці накладні до казначейства, — пробурмотів він хрипко, не підводячи очей на Пітера, бо боявся, що побратим побачить у них дикий, тваринний переляк. — Це не почекає. Комендант вимагав звіт. Сподіваюся, що до обіду встигну.

Не чекаючи відповіді й не оглядаючись, Вілл буквально вилетів зі складу на холодне повітря Кельна. Казначейство, звісно, було лише прикриттям. Ноги самі несли його геть від бази, туди, де ніхто не міг його знайти.

Майже до самих сутінків Вільгельм блукав сірими, вологими берегами Рейну. Холодний німецький вітер обпікав обличчя, а важкі свинцеві хвилі річки чомусь нагадали йому портові будні його власного, майже забутого минулого в Ліверпулі. Колись він так само блукав серед доків — нікому не потрібний сирота, замерзлий, голодний, без майбутнього. Тоді він мріяв про дім. А тепер, коли ілюзія власного дому була так близько, знову тікав, мов зацькований звір. Вілл свідомо тягнув час. Він вираховував кожну хвилину, чекаючи, поки обідній час мине, поки у солдата Алана закінчиться звільнення і той буде змушений повернутися на потяг.