Чужі спогади

Вільгельму снилася Англія. Сон був настільки яскравим, соковитим і живим, що навіть повітря у ньому мало смак — воно пахло свіжою озерною водою, конюшиною та старою хвойною смолою, якою колись давно покривали дерев’яні лави у церквах Йоркшира.

Він стояв біля вівтаря невеликої, складеної з дикого сірого каменю парафіяльної церкви. Повз високі стрільчасті вікна лилося м'яке, просіяне крізь вікові крони плюща світло, розфарбовуючи бруковану підлогу золотавими плямами. Вільгельм чув, як позаду нього тихим стогнанням і величним гулом заходився старенький орган, а серце у грудях билося так шалено, наче він щойно вибіг на круту гору. Ніколи в житті — ні у сиротинці, ні серед портового бруду, ні під німецькими кулеметами — чоловік не відчував такої солодкої, запаморочливої суміші глибокої закоханості й благоговійного хвилювання. Від цього почуття перехоплювало подих.

Двері храму розчинилися, і до Вілла почала наближатися вона.

Сукня Елайзи була простою, але витонченою — саме такою, як шили собі дівчата з порядних робітничих родин перед війною. Вона була зроблена з легкого кремового мусліну, який м’якими хвилями спадав до самої підлоги, ледь шелестячи по кам'яних плитах. На талії сукню перехоплювала тонка мереживна стрічка, а довгі рукави щільно облягали її тендітні руки. На голові у Елайзи була прозора, невагома вуаль, приколота до волосся крихітною гілочкою білого мірту. Через цей серпанок Вільгельм ніяк не міг розгледіти її обличчя — воно залишалося таємничим розмитим силуетом, але він бачив обриси тонкої шиї та схиленої голови.

Навколо них панувала дивовижна, майже свята атмосфера затишку і тріумфу життя. На дерев'яних лавах сиділи люди. Їх було багато. Вільгельм не знав їхніх імен, але уві сні вони всі були його рідними та найближчими друзями. Праворуч, гладко причесаний і гордий, стояв живий, усміхнений Джордж Вуден. Трохи далі, притримуючи завеликий для нього циліндр, сяяв білозубою посмішкою юний Чарлі Сміт. Старі ковалі з заводів по-батьківськи кивали йому головами, а жінки витирали сльози хустинками. Вони всі вітали його. Вони всі любили його. Коли Елайза зробила останній крок і її маленька долоня в білій рукавичці лягла в його руку, Вільгельм відчув такий прилив чистого, абсолютного щастя, що в очах защеміло.

І в цей момент усе обірвалося. Вільгельм прокинувся від того, що його власне серце гупало в грудях, наче важкий ковальський молот, відлунюючи гучним шумом у вухах. На мить чоловікові здалося, що він досі тримає в руці теплу долоню в білій рукавичці, але пальці згрібали лише шорстку ковдру казенного зразка.

Який приємний, неможливий сон! Понівечене обличчя Вільгельма зсудомило від дивного болю — це була туга за реальністю, якої він ніколи не мав. Кілька хвилин Вілл просто лежав нерухомо, намагаючись утримати в голові залишки кремового мусліну та запах мірту. Цей сон здався настільки справжнім, ніби він реально, фізично був там, у тому теплому йоркширському храмі, ніби це був його власний спогад, замурований десь на дні душі.

Проте портове, тверезе минуле швидко повернуло раціональність. Вільгельм гостро нагримав на себе подумки, переконуючи свій гарячковий розум, що це всього лише підла ілюзія. Це просто вплив того довгого листа Елайзи, який він отримав напередодні виписки з Руана. Жінка так детально, слово за словом, описувала весілля з Томом, так щиро згадувала кожну дрібницю, сукню і друзів, що його голодна до любові свідомість просто вкрала ці чужі слова і перетворила їх на нічне марення.

Вілл натужно встав із вузького залізного ліжка у своїй новій маленькій кімнаті. Це вже не був великий шпитальний барак — це була скромна тилова казарма при військових складах у Кельні, куди його перевели тиждень тому. Тут пахло інакше: сирістю старого німецького каменю, мастилом для зброї та казенним милом.

Вільгельм підійшов до залізного таза на дерев'яній підставці, зачерпнув долонями холодної, як лід, води і з силою хлюпнув собі в обличчя. Вода обпалила шкіру, особливо гостро відізвавшись на правій стороні, де затягнулися рвані шрами. Він не витирався — краплі повільно стікали по гострому підборіддю та сивих скронях.

Зробивши глибокий вдих, чоловік підійшов до вузького вікна. За склом лежав чужий, притихлий Кельн, оповитий сірим весняним світанком. На горизонті, над брудною стрічкою Рейну, піднімалися гострі шпилі колосального собору, а вулицями, поміж патрулями британських солдатів, уже починали кутатися в шалі місцеві німці. Вільгельм дивився на це місто і розумів, що його нове життя під іменем Томаса Блеквуда таки продовжувалося. Чужі спогади, зафіксовані на папері, тепер ставали єдиною зброєю проти реальності, і він збирався вивчити їх напам'ять.

Вільгельм накинув на плечі важку шинель із капральськими шевронами, застебнув ремінь і вийшов із казарми у вогку прохолоду кельнського ранку. Права рука, схована в кишеню, звично нила на зміну погоди, але крок був твердим. Він ішов на службу — на військові склади біля залізничного вузла, де тепер мав рахувати ящики з провізією та шинелями.

Дорога пролягала через старі квартали, що тулилися ближче до набережної Рейну. Весна 1918 року для переможеної, знекровленої Німеччини була страшною. Місто, затиснуте в лещата союзницької блокади, повільно знемагало від бідності й голоду. Вільгельм ішов повз облуплені фасади кам'яниць, і перед його очима розгорталася картина, яка до болю нагадувала його власне дитинство, тільки в інших декораціях.

На бруківці біля закритих крамниць сиділи жінки, закутані в куці сірі шалі. Їхні обличчя мали той самий землистий колір, що й у дівчат із черг за хлібом у Шеффілді, про яких писала Елайза. Поруч тулилися діти — бліді, з тонкими шиями та великими, дорослими очима, в яких світилася лише одна думка: де дістати бодай скоринку. Хлопчаки в обносках з надією та страхом дивилися на блискучі ґудзики його британської форми, але Вільгельм тримав спину рівно, не сповільнюючи ходи.

Коли він порівнявся з групою місцевих підлітків, які порпалися в купі сміття біля колишньої пекарні, один із них — високий, худорлявий хлопець у завеликих батьківських черевиках — сплюнув на бруківку прямо перед носком його чобота. В очах хлопця спалахнула чиста, нерозбавлена ненависть. Позаду почулося тихе, зловісне шипіння старої жінки, яка торгувала якимось гнилим баговинням з лотка: