Нове обличчя

Січень 1918 року приніс із собою сухі, тріскучі морози, які засклили кригою вікна шпиталю. Великі палати колишнього монастиря промерзали наскрізь, і поранені ховалися під важкими вовняними ковдрами, випускаючи з рота сизу пару.

Вільгельм сидів на ліжку, впершись спиною в холодну залізну спинку. Ліва рука — тепер єдина, на яку він міг повністю покластися, — тримала маленьке кишенькове люстерко в потьмянілій латунній оправі, яке йому позичила та сама молода медсестра.

Чоловік дивився на своє відображення, і чужа, холодна байдужість сковувала його зсередини.

Рани на обличчі нарешті загоїлися, затягнулися новою, тонкою рожевою шкірою, але ціна цього зцілення була страшною. Важкі, рвані шрами глибокими борознами понівечили всю праву сторону обличчя, спотворивши лінію вилиці та стягнувши кутик рота в постійну, похмуру усмішку, якої Вілл ніколи не мав. Праве око, дивом уціліле, тепер здавалося меншим через навислу посічену повіку. У жорсткому, колись вугільно-чорному волоссі на скронях густо, наче перший грудневий іній, проступила сивина.

Тепер він був гладко поголений. Лікарський порядок вимагав чистоти, тож окопна борода, що ріднила його з Томасом у тій бельгійській вирві, зникла під лезом бритви санітара. Права рука, хоч і була зашита й повернута до життя, працювала погано: пальці згиналися неохоче, а в лікті постійно нив тупий біль. Проте Вільгельм щодня, з упертістю притулківського сироти, змушував її рухатися — розминав, перебирав пальцями край ковдри, вчився тримати ложку. Він давав їй ладу, бо знав, що каліка в цьому житті — це живий труп.

Уранці приходив головний лікар, літній француз із втомленими очима та срібними вусами. Оглядаючи понівечений бік солдата, він лише похитав головою:

— До весни ви точно пробудете тут, синку. Щонайменше. Залізо у ваших грудях і плечі сидить глибоко. Дрібні уламки німецького снаряда виходять самі, рани часто нагноюються, доводиться чистити їх знову й знову. Тіло має боротися.

Вільгельм опустив люстерко на коліна. Його погляд упав на власні груди. Там, поверх лікарняної сорочки, на тонкому новому шнурку висів штампований армійський жетон. На бляшанці чітко вибивалися літери: «Капрал Т. Блеквуд. 11-й батальйон, Західно-Йоркширський полк».

Цей шматочок металу неймовірно, до скреготу зубів дратував та, навіть більше, буквально випікав йому шкіру!

Вільгельм ставив собі одне й те саме питання щоночі, коли палата занурювалася в темряву і чулося лише стогнання помираючих: як так сталося, що він досі з існував під цим ім'ям?

Вільгельм не називав себе Томасом. Коли лікарі під час обходу читали картку: «Капрал Блеквуд», він ніколи не відгукувався одразу — лише за секунду, коли розум згадував про пастку, повільно повертав голову. Але водночас він жодного разу й не заперечив… Не крикнув, що вони помилилися. Не сказав, що справжній Томас гниє у багнюці Пашендейле.

Можливостей сказати правду було безліч. Так, спочатку він місяць провів у суцільному маренні, балансуючи між життям і смертю. Свідомість виринала лише на декілька хвилин, повністю втрачаючи зв'язок із реальністю. Проте потім, коли гарячка відступила і розум прояснився, він міг просто відкрити рот. Сказати одне слово: «Ні». Назвати свій номер, своє сиротливе, прокляте прізвище Вотерс.

Але він мовчав! Кожного разу, коли до ліжка підходила медсестра з черговим листом із Шеффілда, який вона тепер просто мовчки клала на тумбочку, Вільгельм затискав зуби. Це не був тонкий, продуманий план шахрая. Це було щось інше — тваринний, первісний страх повернутися у свою власну порожнечу. Вільгельм Вотерс був нічим. Портовим брудом, сиротою без батька та матері, якого ніхто не чекав, і чиє зникнення на фронті помітив би хіба що полковий писар, ставлячи галочку в графі «пропав безвісти».

А Томаса Блеквуда любили. Його ім'я мало вагу. Його чекала жінка та малюк, який уже вмів говорити «тату». Ця любов, що приходила в паперових конвертах, була такою сильною, що вона, наче щит, закривала Вільгельма від госпітальної смерті. Чоловік боявся, що якщо скине з шиї цей жетон, то разом із чужим ім'ям втратить і право на життя, право на те, щоб про нього хтось думав там, за холодним морем.

Він підняв праву, слухняну лише наполовину руку, торкнувся холодного металу жетона і міцно стиснув його в кулаці. Брехня, яка розпочалася в багні, де помирав товариш, тепер пускала коріння в його власне поранене тіло, стаючи новою, єдиною шкірою.

Вільгельм тяжко, із хрипом у грудях зітхнув. Опустивши латунне люстерко на ковдру, він протягнув ліву руку до тумбочки й узяв блідо-блакитний конверт. Папір був шорстким, трохи пом’ятим від довгої дороги через Ла-Манш, а на звороті виднілися розмиті краї від крапель дощу.

З великими зусиллями, допомагаючи собі затерплими пальцями правої руки, він розгорнув складений удвоє аркуш. Перед очима постав акуратний, округлий, суто жіночий почерк Елайзи. Вільгельм вдихнув повітря — крізь важкий госпітальний шлейф до нього знову донісся ледь вловимий, майже примарний запах лаванди й сухих трав.

Він почав читати. Лист дихав стриманою, але глибокою турботою, де за кожним буденним словом ховався тихий відчай:

«Любий мій, Томе!

Насамперед хочу подякувати тобі за гроші — казначейський переказ за твое капральське утримання прийшов якраз напередодні Різдва. Ти навіть уявити не можеш, милий, який це для нас порятунок. Тут, у Шеффілді, з кожним зимовим тижнем стає дедалі сутужніше. Наші картки на хліб та цукор урізали наполовину, а за шматочком дешевого бекону чи жменею вівсянки доводиться стояти в черзі на лютому морозі ще з п'ятої години ранку, коли заводи тільки подають перші гудки. Про білий хліб ми вже й забули, а м'ясник Мартин каже, що скоро й за картками видаватимуть лише лівер. Але ти не хвилюйся за нас, наш Артур ситий, я примудряюся варити йому теплий бульйон, а гроші, що ти надіслав, допомагають перекупити трохи свіжого молока в підгородніх селян.

Місіс Кінсі та Меггі з сусідньої вулиці кликали мене з собою на Національну снарядну фабрику. Там платять хороші гроші, Томе, і багатьом жінкам це єдиний порятунок. Я вже майже зважилася йти в цехи, але старий лікар містер Гібсон зустрів мене біля аптеки й суворо відмовив. Він сказав, що від тієї проклятої хімії та тротилу дівчата стають жовтими, наче канарки, у них випадає волосся і відмовляють легені. «Елайзо, — сказав він мені, — у малого Артура зараз немає батька, він на фронті. Якщо ти згубиш своє здоров'я на цих снарядах, він залишиться круглим сиротою». І я злякалася, Томе. Я не можу так ризикувати, бо я в нашого хлопчика зараз одна! Тож я залишаюся вдома, шию портьєри для контор, пальці вже не слухаються від хуртовини, що дме крізь щілини, але так безпечніше для малого.