Військовий шпиталь

Франція, Руан
Грудень 1917 року

Початок зими у північній Франції видався безжально холодним. Вітер, що дмухав із боку Ла-Маншу, приносив до вікон польового шпиталю уривки важкого сірого туману, який, здавалося, просочувався навіть крізь товсті кам’яні стіни колишнього монастиря.

Вільгельм лежав нерухомо, затиснутий між залізними бильцями ліжка та білими, застиглими від крохмалю простирадлами. Світ навколо не мав чітких меж — він складався з нескінченних хвиль тупого, пульсуючого болю, який заповнював усе його тіло від понівеченої правої руки до гарячої, забинтованої половини обличчя. Простір був насичений сумішшю запахів солодкуватого карволу, гнійних пов'язок, хлорного вапна та рідкого, дешевого ячмінного супу, який розносили по палатах у великих бляшаних цебрах. Цей запах госпітальної кухні щоразу повертав чоловіка з марення до реальності, яка була не набагато кращою за небуття.

— Капрале Блеквуд... — раптом пролунав зовсім поруч голос. Він був дивно чистим, м’яким і таким молодим, що Вільгельму на мить здалося, ніби цей звук прилетів із якогось іншого, довієнного життя. — Капрале Блеквуд, ви чуєте мене? Сьогодні прийшла пошта. Хочете, я почитаю ваші листи з дому?

Над ліжком схилилося бліде дівоче обличчя під білим чепцем із червоним хрестом. Юна медсестра дивилася на нього з тією лагідною, глибокою жалістю, яку шпитальний персонал беріг для найважчих поранених. У її тонких пальцях був затиснутий конверт.

«Дім?.. Листи?..» — луною відбилося в гарячковому мозку Вільгельма. Ця думка була настільки абсурдною, що він хотів розсміятися, але спечені, потріскані губи під бинтами змогли лише безпорадно сіпнутися. В нього не було дому. За всі роки життя йому ніхто ніколи не писав листів. Сама думка про те, що десь на світі існує папір, адресований саме йому, Вільгельму Вотерсу, здавалася вигадкою.

Свідомість знову здригнулася, і госпітальна палата почала повільно розчинятися, поступаючись місцем іншим, давнім і холодним примарам його минулого. Шпитальні запахи змішалися з сирістю вапна й запахом старої вовни.

Перед очима пронеслися довгі, похмурі коридори сиротинця в Ліверпулі. Високі голі стіни, сірі куртки з грубого сукна і вічний, пронизливий протяг, від якого сироти тулилися один до одного на залізних ліжках. У цьому притулку Вільгельм дізнався про себе лише дві речі, записані чорнилом у старій конторській книзі: його мати була бідною емігранткою з Гамбурга, яка померла від тяжкої хвороби, а в графі «батько» стояв короткий, байдужий прочерк. Він навіть не знав імені, даного йому матір'ю при народженні, бо ім'я «Вільгельм» йому видали у сиротинці так само байдуже, як пізніше, на фронті, видали жетон із номером.

Вільгельм досі пам’ятав, як сильно він соромився свого походження в дитинстві. Інші хлопчаки, портові байстрюки та сироти підкинуті під двері, швидко дізналися про його німецьке коріння.

— Вільгельм-Німець! Водяний щур без батька! — кричали вони на подвір'ї, штовхаючи його в калюжі. Прізвище «Вотерс», яке йому дали в притулку просто тому, що його знайшли біля річки, стало приводом для кпинів. Він ховався у найтемніших кутках підвалу, зціпивши зуби, і вже тоді навчився бути невидимим, мовчазним і злим.

Цей спогад раптово розбився, змінившись іншим, важчим і солонішим. Ліверпуль зник, і Вільгельм побачив себе двадцятирічного у лондонських доках. Сіре, затягнуте смогом небо над Темзою. Він, високий, піджарий, із чорним як смола волоссям, що падало на очі, щодня стоїть у натовпі таких же знедолених на пероні порту, чекаючи, чи вибере його наглядач для розвантаження барж. Важкі мішки з вугіллям та зерном, від яких до крові стиралися плечі, ліпкий бруд під ногами та кілька пенсів у долоні наприкінці чотирнадцятигодинного робочого дня.

У ті роки він свідомо уникав жінок. Коли інші докери після зміни йшли в дешеві таверни й загравали з портовими дівчатами, Вільгельм повертався до своєї холодної кутової кімнати в ночліжці. Що він міг їм дати? У нього не було нічого, крім дірявих черевиків і порожньої кишені. Любов здавалася йому розкішшю для багатіїв, недосяжною казкою, до якої він, сирота Вотерс, не мав жодного права торкатися.

І раптом у цей ланцюг сірих спогадів увірвався яскравий, майже святковий день серпня 1914 року. Лондон був охоплений патріотичним безумством. Великі плакати на стінах: «Твоя країна потребує тебе!», звуки військових маршів, галас натовпу. Для Вільгельма цей заклик до добровольців не був питанням високого обов'язку перед королем. Для нього це була єдина можливість вирватися з доків, отримати добротну шинель, стабільний заробіток у кілька шилінгів на тиждень і, найголовніше, — шанс нарешті стати кимось у цьому світі. Стати солдатом Імперії, рівним серед інших.

Вільгельм важко здихнув. Шпитальне ліжко знову повернулося під його спину. Він відчув, як пальці лівої руки сіпнулися, згадуючи той серпневий день, але права рука лишалась нерухомою — понівечена, прибинтована до грудей.

Він розплющив своє єдине здорове око, дивлячись на дівчину в білому чепці, яка чекала на його відповідь.

Вільгельм промовчав. У нього просто не було сил, щоб проштовхнути крізь спечене горло бодай слово, та й сама мова тепер здавалася йому занадто важкою, чужою ношею.

Дівчина сприйняла це мовчання по-своєму — як тиху згоду змученого фронтовика, що прагне почути рідний голос бодай через папір. Вона обережно сіла на край залізного ліжка, шелестячи накрохмаленою спідницею, розгорнула блідо-блакитний конверт і, розгладивши аркуш тонкими пальцями, тихо зауважила:

— Лист написаний майже місяць тому, капрале. Він довго йшов через море…

Вона м'яко відкашлялася і почала читати. Її голос, позбавлений окопної хрипоти, звучав дивно, наче музика зі старої скриньки, що випадково вціліла серед руїн:

— «Любий мій, Томе! Пишу до тебе із гарними новинами. Артур вже навчився говорити і, о уявляєш, милий, першим його словом стало найщиріше та найкраще з усіх слів! Він сказав «тату»... Також наш малюк вже впевнено тупочить ніжками...»