Третя битва при Іпрі

Фландрія (Бельгія),
Західний фронт, Пашендейле,
Третя битва при Іпрі, 
Листопад 1917 року

Дощ здавався важкою, маслянистою завісою, що назавжди відгородила небо від понівеченої, переораної залізом землі. Осінь 1917 року вповзала у вирви Пашендейле разом із жовтим примарним туманом, який пахнув гнилими яблуками та пороховим гаром. Земля під ногами британського батальйону більше не мала тривкості; вона перетворилася на бездонне, іржаве місиво, здатне ковтати людей разом із їхніми гвинтівками, обітницями та спогадами про далеку Англію.

Рядовий Вільгельм Вотерс притискався спиною до мокрого глиняного бруствера, щомиті чекаючи, коли черговий німецький снаряд перетворить їхній тимчасовий сховок на братську могилу. Його пальці, зведені судомою від холоду, міцно стискали затвор гвинтівки Лі-Енфілд. Поруч із ним, ледь чутно дихаючи крізь зціплені зуби, напівлежав капрал Томас Блеквуд. Вони опинилися в цій вирві випадково, відрізані від основних сил під час ранкової атаки, мета якої тепер здавалася абсолютно абсурдною й далекою — вибити супротивника з бетонованого доту на пагорбі, що височів над цим болотним пеклом. Без знищення цієї вогневої точки весь наступ полку перетворювався на безглузде винищення живої плоті.

— Вілле! — голос Томаса прозвучав глухо, крізь клекіт артилерії, що розривала простір десь на флангах. — Якщо не підберемося ближче до їхнього бруствера, вони переклацають нас, як щурів у коморі. Треба перетягнути «Льюїс». Нам потрібен вогонь, щоб притиснути їх до землі!

Кулемет «Льюїс», важкий і заляпаний рудою грязюкою, лежав за три ярди від них, накритий тілом молодого хлопця з Йоркшира. Це був Артур Гілл, один із тих «побратимів», які пішли на фронт прямісінько зі сталеливарного заводу в Шеффілді.

— О ні, Джордж, тримайся, хлопче, тримайся... — долинав з іншого краю вирви надривний, майже дитячий плач. Це кричав рядовий Чарлі Сміт, намагаючись затиснути руками розірваний живіт свого кузена, Джорджа Вудена. Вони виросли на одній вулиці, жили через паркан, а тепер Джордж повільно занурювався в рідке багно, і його очі, вже скляні від наближення смерті, відбивали блідий спалах чергової ракети.

— Поглянь на мене, Джордж! Не засинай, чуєш, скоро підійдуть санітари…

Але жодних санітарів не могло бути в цьому хаосі. Військова мета їхнього перебування тут звузилася до найпростішого і найстрашнішого закону війни: вижити й дати шанс тим, хто йшов позаду.

Томас Блеквуд переглянувся з Вільгельмом. У погляді капрала вже давно не було страху — лише глибокий, майже святий спокій та сум людини, яка точно знає свій обов'язок. Томас народився і виріс серед цих хлопців, він відчував відповідальність за кожне життя, яке зараз згасало в багнюці. Вільгельм же, чужинець із Ліверпуля, який прибув до їх полка близько року тому, щоб поповнити страшні втрати під Соммі, наразі дивився на Томаса з німим запитом, готовий виконувати будь-який наказ, аби лише не залишатися наодинці з цим всесвітнім жахом.

— Робимо так, Вілле, — Томас поклав важку долоню на плече Вотерса. — Я роблю ривок до кулемета. Ти прикриваєш мене з бруствера. Працюй затвором так швидко, як тільки вміють твої пальці. Тільки-но я заляжу за «льюїсом» — ти переповзаєш до мене. Зрозумів?

— Зрозумів, капрале, — тихо відповів Вільгельм, відчуваючи, як серце б'ється десь у самому горлі, солоне від присмаку крові на спечених губах. — Тільки не баріться. Там, попереду, німецькі кулеметники міняють стрічку, у нас є пів хвилини.

— Чарлі! — крикнув Томас у бік плачучого хлопця. — Припини вити! Бери гвинтівку Джорджа і дивись на лівий фланг! Якщо хтось сунеться з траншеї — стріляй без попередження!

Чарлі Сміт витер брудним рукавом сльози та кров із обличчя, його підборіддя тремтіло, але він слухняно потягнувся за зброєю померлого брата.

— Добре, капрале... добре... — прошепотів він, пересмикуючи затвор. — Вони за це заплатять! Всі заплатять…

Томас глибоко вдихнув повітря, яке, здавалося, складалося лише з отруйного диму та вологи. Його обручка на лівій руці, ледь помітна під шаром сірої глини, на мить блиснула тьмяним золотом у світлі чергового розриву.

— Ну, з Богом, Вілле, — сказав Томас, і в його голосі на мить проступив той самий м'який йоркширський акцент, що нагадував про рідну домівку.

Капрал відштовхнувся від слизького схилу і викинув своє тіло вперед, у відкрите, прострілюване місиво.

Вільгельм одразу ж підвівся над бруствером, ловлячи в приціл сіру лінію ворожих окопів, і почав стріляти, випускаючи кулю за кулею у затягнуту димом безвихідь.

Гвинтівка в руках Вільгельма здригалася від кожного пострілу, віддаючи сухим, звичним болем у плече. Він працював затвором механічно, майже не цілячись у сіру, розмиту дощем лінію німецьких траншей, — за три роки на цій війні його рухи набули тієї страшної, автоматичної точності, яка з'являється у ремісників, котрі щодня виконують одну й ту саму марудну роботу. Його довге, жилаве тіло, висушене роками окопного голоду та постійної вологи, ідеально втискалося в кожен вигин глиняного бруствера.

Вільгельму Вотерсу ще не було тридцяти, він лише місяць тому відзначив свій двадцять четвертий день народження. Це був вік, коли чоловіки в Англії, зазвичай, обзаводяться власним будинком, рахують прибутки в лавках або виховують підростаючих синів.

Але під брудним, просякнутим вошами й окопною сіркою сукном шинелі Вілла не було нічого, крім сухої, піджарої плоті. З-під каски, насунутої на самі надбрівні дуги, вибивалися пасма жорсткого, чорного як смола волосся, що давно збилося в ковтуни. Його обличчя, заросле густою, вугільно-чорною щетиною, здавалося висіченим із каменю — гострі вилиці, глибокі западини навколо темних, майже чорних очей, які вже давно розучилися дивуватися смерті.

Він воював з чотирнадцятого. Три роки. Три нескінченні зими, які злилися в один суцільний, затяжний кошмар із замерзлої води, гнилої соломи та запаху розкладання. Війна вимотала його до самої кістки, спустошила зсередини, залишивши замість душі лише випалений, холодний попіл. Але найстрашнішим було те, що Вільгельм не знав, заради чого він має вижити. На відміну від решти хлопців у цьому батальйоні, йому не було куди повертатися. У нього не було дому — лише згадки про сирітські притулки Ліверпуля та холодні ліжка в ночліжках лондонських доків, де його ніхто ніколи не чекав.