Прибуття

                                                                                 Прибуття

- Чому саме тут? - я поставив найпростіше запитання, яке спало на думку відразу після приземлення. Пейзаж, що відкрився, насторожував мене і здавався досить гнітючим.

Анджей зацікавленим поглядом дивився на оглядовий екран. Там, по той бік міцної обшивки нашого бота густо зеленів ліс, який підпирав гострими верхівками дерев бірюзу високого неба.

- Вважай, це випадковість, - безтурботно кинув він.

- Гаразд, - погодився я, прекрасно розуміючи, що подібне ніяк не в'язалося з статутними правилами Пошукової служби. І різко підвівся з крісла, скидаючи з себе раптове заціпеніння. Попереду чекала розвідувальна місія терміном у сто дев'яносто дві години.

Поки моя основна робота обмежувалася лише примітивною допомогою: розгортанням штурм-табору, стеженням за даними від двох зондів, скинутих ще на орбіті, та підтриманням зв'язку з самим Анджеєм під час його чергових відлучень. Простіше кажучи, на мене покладалися обов'язки такої собі сестри-господарки, яка створює затишок і спокій в житловому кемпері, і понуро чекає повернення з чергової вилазки свого напарника. Хоч бери і фартушок з виточками одягай!

Першим виходити я не наважився, побоюючись зовнішніх умов чужої екосфери. Така перестраховка ґрунтувалася на власному досвіді минулих десантів. Адже, відверто кажучи, за  плечима у мене було кілька комплексних експедицій і пара вантажних доставок на поверхні інших планет. І ті «подружки», яких мені довелося відвідати, страждали, аж ніяк не мирним характером. Ця також могла опинитися серед них, і цього не варто було виключати. Зовнішність, дуже часто, буває вельми оманливою.

- Не барись довго, драйвер. Виходимо!.. Все тут нормально, - спробував підбадьорити мене Анджей. І проходячи до люка, легко поплескав по спині: - Свій перший рейд відпрацюєш без особливих ускладнень. Не тремти!

Планета зустріла нас прохолодою і неймовірно п'янкими запахами, чарівним коктейлем з хвої, ягід і вогкості. Нечастий вітер пробігав крізь дерева, десь зовсім високо, розгойдуючи тонкі верхівки вікових стовбурів. Після чого лунав тріск, і все знову завмирало на деякий час. По переду нас могутнім густим частоколом, зливаючись в одну суцільну непрохідність, розкинувся рідкісний чагарник.

- Де ми? - запитав я, озираючись.

- Це  Лунмас. Планета, яка чекає на наш найсправедливіший Вердикт.

Мені здалося, що це було сказано з певним сарказмом.

Вже трохи розбираючись у специфіці Пошукової служби, я прекрасно розумів, про що говорив Анджей. Зібрані матеріали, об'єктивні дані моніторингу поверхні та екосфер, аналітичні викладки, і - звичайно ж, - логічні висновки та погляди самого пошуковика на потенціал об'єкта, що інспектується - ось чим насправді був Вердикт. Іноді він ставав вироком досліджуваної планети, ще рідше шансом стати колонізованою провінцією. І як не шкода, лише одиницям з цих об’єктів випадало щастя бути залишеними поза увагою людського роду. Адже, як відомо, рід хомо сапієнс, який підштовхується своєю технократією, вимагає ресурсів, ареалів проживання, а найголовніше, привілей залишати за собою позначену своєю присутністю територію. Ось тому-то Контора, як про себе називали пошуковикі Службу, продовжувала бути затребуваною.

Швидко вивантаживши з твіндека малогабаритний глайдер, Анджей вирушив на патрулювання. Я ж зайнявся встановленням табірного кемпера, розставленням силового периметра, де за допомогою світлових вішок чітко позначалася його межа, і приготуванням вечері ще за заздалегідь затвердженим раціоном моїм попередником, Вальтером.

Якщо говорити чесно, то мені ніяк не хотілося перетворювати себе на подобу Робінзона. Те, що відбувалося зі мною тоді, здавалося якоюсь насмішкою, порожньою прогулянкою у загублений світ, в якому ти можеш з легкістю загубитися, залишившись назавжди, поступово перетворюючись на зарослого і збожеволілого дикуна. І звістка про тебе вже ніколи не досягне меж Цивілізації. Бути десь на самому краю Всесвіту, в цілковитій глушині і в повній самоті, - що може статися страшніше з людиною, яка звикла жити в шумі мегаполісів серед метушливого натовпу. Чому у мене так і не вистачило рішучості протистояти Кінгслі? І якби я погодився на його шантаж, то відразу, без страху потрібно було кинути злощасний рапорт прямо йому в обличчя. Нехай переводив хоч у диспетчера, хоч у позаштатні пілоти монтажних служб. Тепер ганяв би ліхтери з будівельниками однією єдиною доріжкою, вгору-вниз, з планети на орбіту, туди-назад, в вузлові термінали, що гойдаються в Фероттері якоїсь третьосортної планетки...

Від похмурості подібних перспектив і розгляду зовсім не райдужних картин моєї можливої кар'єри, мене зупинив сильний тріск. Вітер знову зірвався, пробігши по чагарниках і пригинаючи гнучкі стовбури до землі. Вгорі відлунням затремтіли гілки і зламані з шумом впали донизу. Це, чомусь, налякало мене. Закріпивши в м'якому дерні останні дві вішки, я повернувся назад до кемпера.

У той момент я абсолютно, від слова зовсім, не очікував побачити когось. Це виявився чоловік невисокого зросту, одягнений у потерту руду малицю, такого ж кольору замшеві штани з почорнілими і блискучими колінами, і облуплені від часу піми. Його сальне волосся на маленькій круглій голові окремими пасмами тремтіло від вітру, очі були вузькими, а все обличчя вкривали безліч дрібних зморшок. З усього ставало ясно, що років людині було чимало, набагато більше за мої. Однак, він йшов абсолютно впевненою і м'якою ходою вздовж стіни лісу, яка повстала праворуч, звідти, де щойно впала величезна гілка. Підійшовши зовсім близько, гість довго дивився на мене. Потім коротко свиснув, ніби комусь, і запитав: