Розділ 5

Аня

- Ну, що, дівчатка, - я повернулася до пониклих сусідок, що сиділи кожна на своєму ліжку. - А тепер поговоримо.

- Вибач, - одразу ж сказала Поля, витягуючи з кишені вібруючий телефон. Поглянула на екран та зітхнула. - Мамо, привіт! - почекала поки потік слів на тому кінці дроту вичерпається. - Ти щось хотіла? Ні, додому я сьогодні не приїду, - почала нервово постукувати рукою по ліжку. - Ні, я ж уже сказала! Ти на годинник дивилася? Ну, то й що, що день народження? Ні, не треба мене звідси забирати! Я вже сплю, - Поліна починала помітно нервувати. - МАМО! Ти мене чуєш??? Не треба мені тут ніякого Кирила! Завтра вранці я до тебе заїду! Ма-а-ам, на добраніч! - швидко скинула дзвінок і вимкнула телефон, фиркнула і нарешті зняла верхній одяг. Скинула пальто і прямо в одязі забралася під ковдру. - Аню, продовжуй, - звідти визирав один тільки акуратний носик.

Ми втрьох, незважаючи на всі емоції, які ще не до кінця вгамувалися в нас, посміхнулися.

- Полю, прикрий обличчя волоссям, щоб косметики не було видно, - попросила Соня, дістаючи свій мобільний пристрій. Та виконала прохання. - О-о-от так. Так, відмінно, - Софія клацнула камерою. - І підпис, - вона на секунду задумалася, - «ось що робота животворяща з людьми робить» і смайлик. А, ще забула тебе тегнути.

Поліна визирнула з-під ковдри:

- Навіщо? - навіть не сварилася, просто поцікавилася.

- Через півхвилини Дівєєв знатиме, що ти вже спиш і сюди їхати не варто, - повільно, практично по складах відповіла Соня. Мабуть, ще редагувала фото для свого інстаграма.

- А ти його звідки знаєш? - запитала Поліна.

- Однокласник.

- Співчуваю.

- Тепер я тобі. Навіть більше, - відповіла Софія, і ми всі дружно розсміялися.

Напруга, створена дивним вечором, почала потроху розсіюватися. І, чесно кажучи, я була цьому дуже рада. Сваритися з дівчатами мені не хотілося.

- Аню, вибач, - повернулись обидві до мене. Ліза весь час сиділа тихенько як мишка.

- Загалом, дівчата, - почала я, - я рада, що ми нарешті вдома, - гуртожиток, звичайно, так можна було назвати з натяжкою, але сенс від цього не змінювався. - Полю, - повернулася до нашої брюнетки, - навіть знати не хочу, що там у тебе з цим мільярдером, але, сподіваюся, ми тобі хоч чимось допомогли, - я посміхнулася, Поліна закивала. - Соню, - я похитала головою, - ти нас здивувала, - куточки моїх губ знову поповзли вгору, ледь тільки я згадала нашу бойову подругу. - Але моя тобі порада, якщо вона тобі, звичайно, потрібна, не мороч хлопцеві голову. І ось тут я переходжу до того, кому я вже давно її морочити перестала, - я докірливо подивилася на Лізу. Дівчина судорожно схлипнула. - Саме тому я не хочу спілкуватися з Денисом. Я ніколи не буду дивитися на нього в тому самому сенсі, як ми дивимося на хлопців, а не на друзів, - кинула швидкий погляд на Соню, яка закусила губу. - Тому на майбутнє, будь ласка, не треба підробляти звідницею. Принаймні в ситуаціях, що стосуються мене. Добре?

- Добре, - Ліза раптом вибухнула риданнями, чим суттєво налякала нас з дівчатами.

- Лізо, ти чого плачеш? Я тобі щось не те сказала? - запитала я, не розуміючи.

Тихоня заперечливо похитала головою.

- Аню, вибач! - вигукнула, розмазуючи сльози.

- За що? - злетіла вгору моя брова.

- За... за... за... Дениса, - видихнула Ліза, продовжуючи хлюпати носом. Потім спробувала пояснити. - Я його покалічила.

- Що??? - ми втрьох підхопилися з ліжок. - Як? Ти? Лізо? Як ти могла його покалічити?

- Ну, не я особисто, - прошепотіла тихоня. - Це зробив Дани-и-ило, - знову завила.

Ми втрьох в секунду опинилися біля неї на ліжку, відібрали покривало, яким вона прикривала почервоніле від сорому або, Бог його знає, ще яких емоцій обличчя.

- Розповідай, Лізо!

Тихоня схлипнула і відкрила рота:

- Ну... Данило, просто подумав, що Денис до мене приставав... та... просто, вони побилися...

- Це було до чи після бійки Дівєєва за участю Полі? - діловито уточнила Соня.

- Я не брала участі! - тут же почала заперечувати свою причетність зведена сестра іменинника.

- Я... я не знаю, - чесно зізналася Ліза. Ще б пак. Часу звірятися по годинах у дівчини не було. Тільки було незрозуміло, що її турбувало найбільше - провина за те, що мимоволі втягнула в це Тетерева, захоплення тим, що Багіров звернув на неї свою дорогоцінну увагу, чи гордість за те, що найкращий друг Дівєєва заступився за неї, думаючи, що їй загрожує «небезпека».

- Лізо, - я погладила її по волоссю. Тендітні плечі дівчини перестали здригатися від схлипів. - припиняй з самодіяльністю, інакше всіх оточуючих нас хлопців таким чином покалічиш, - я посміхнулася. - А тепер ходімо в душову і будемо лягати. Пари завтра ніхто не відміняв.

Ми зібрали наші речі і дружно вийшли з кімнати.

Це був перший раз, коли я пішла вмиватися не сама.

***

- Не чіпай! Та дай їй спокій! Я за неї переживаю! - знову поблизу мене лунали сторонні фрази, що виривали мене з лап негостинного Морфея.

Правда, цього разу момент, коли я опинилася між сном і дійсністю, відчувався набагато гостріше. Мої приємні мрії в обіймах коханого Пашки виявилися кошмаром. Всю ніч, торкаючись до нього, я здригалася від незрозумілого ознобу - тяглася до нього, гладила розпатлане волосся, піднімала очі та... безмовно кричала, ніби вмить втративши свій голос... Адміралов у моєму сні опинявся зовсім не Адміраловим, а якимось незнайомим хлопцем.

Я намагалася втекти, але він міцно тримав мене та сміявся.

Зачароване коло моєї запаленої свідомості змогли розірвати тільки дівчата.

Я розпахнула вії.

За звичкою вирушила в душову сама, по дорозі вивертаючи навиворіт свою душу. Відстоявши чергу, почала вмиватися, а поглянувши в дзеркало навпроти раковини, жахнулася та зависла - під очима за ніч з'явилися темні кола, ніби я й не спала зовсім.