Розділ 3

Аня

- Привіт! Давай швидше, - підскочила зі свого ліжка Соня з тушшю в руках. Одне око дівчини було уже нафарбоване, друге ще тільки чекала така ж доля.

- Привіт, - кивнула я. - Я хочу поїсти, - скинула пальто та повісила його в нашу загальну шафу.

Тоді не роздягаючись, вийшла за двері і вирушила помити після вулиці руки. Коли повернулася, застала Соню вже повністю нафарбованою.

- Аню, йди сюди. Переодягнешся потім, відразу в потрібну сукню, - покликала вона мене, чаклуючи біля столу. Сусідка стояла до мене спиною, тому її дій мені не було видно. - Ну, що ти копаєшся?! Прискорься!

Соня відійшла, я здивувалася.

На столі мене чекала тепла картопля пюре, котлети та салат.

Моя брова негайно злетіла вгору ще раз. Моя світловолоса сусідка вважала приготування їжі нижче за свою гідність і ніколи ще за весь час, що я її знала, не готувала самостійно. Зазвичай цим займалися ми з Поліною. Щодо кулінарних здібностей Лізи я нічого не знала, вона тільки другий день як заїхала до нас в кімнату четвертою (до цього нас було усього лише троє). Те, що Соня не готувала, зовсім не означало, що вона нас об'їдає. Навпаки, вона закуповувала продуктів частіше і більше, ніж ми удвох з Полею. Наскільки я зрозуміла (а в душу я не лізла, саме тому мене чекала взаємність) наша Соня була з вельми багатої родини. Я б навіть сказала - дуже-дуже багатої. Судячи з биркок на її одязі або брендів  косметики, якою вона щодня фарбувалася, вона витрачала на це не свої останні гроші. Що в такому випадку вона забула в гуртожитку, я не знала. І питати не збиралася.

Я підійшла до столу, підняла вчорашні завали - порожню пачку з-під чіпсів, якісь роздруківки по мат.аналізу, обгортки від цукерок, брудний посуд (мої сусідки були ще тими «господинями», а я ще не встигла прибратися) - та хмикнула.

- Що ти шукаєш? - відразу ж запитала Соня, яка з цікавістю спостерігала за моїми маневрами.

- Упаковку від магазинної або ресторанної їжі, - зізналася чесно.

- Ні, - розсміялася моя сусідка. - Це Люська до мене в університет сьогодні заходила. Знову пожаліла мене бідну, нарікала, що я схудла. Я їй, правда, не розповідала, що це моя новомодна дієта, - я виразно подивилася на пачку з-під чіпсів. Гарна така у неї дієта, ага. - Загалом, годину тому мама прислала водія з їжею. Я сама це ледве донесла, йому-то Цербер заборонила підніматися.

- Ну, майже сама, - докинула слово в розмову Ліза, яка до цього мовчала. Дівчина з цікавістю дивилася на наше з Сонею спілкування, а тут, видно, її зачепила така несправедливість.

Що ж... Іноді не помічати інших це Соніна особливість, але я ніколи не реагувала на це гостро. Втім, я взагалі ні на що не реагувала гостро. Хіба тільки на свої чудові сни.

- Їж давай, - потягнула мене сусідка до столу. - Потім одягайся швидше, ми через двадцять хвилин виходимо.

- Ти таксі замовила? - запитала я вже з набитим ротом.

- Ні, - відповіла Соня. - За нами заїде Віталік.

Я навіть не збиралася її розпитувати, хто це. Я зараз жувала. Насолоджувалася смачно приготованою їжею. Явно готувала людина з душею. І відчувалося, що це було дуже по-домашньому. Я перестала проводити багато часу біля плити, як тільки переїхала до столиці. Ми харчувалися або кашами, або варили макарони. Коли отримували зарплату, сюди додавалося ще й м'ясо. Якщо ж ні, то... його постачала Соня.

Тут готувати у мене часу не було - то навчання, то робота. Тільки якщо їхала додому на вихідні, то обов'язково смажила, варила, запікала. Намагалася залишити своїм рідним - татові і братику - по максимуму їжі. Шкодувала їх, але зовсім не шкодувала себе. Адже навіть вдома я не відпочивала.

У серці неприємно кольнуло. Я вже два тижні, як не була вдома. Так, ми з рідними зідзвонювалися, але все одно, це абсолютно не те. Так не обіймеш їх та не поцілуєш. Вже не побачиш своїми очима, як Вовка поставив нову «позначку» на своїх боксерських рукавичках, колись подарованих йому Адміраловим...

- Я доїла, - схопилася, закидаючи в рот останню ложку картоплі.

- Дуже добре! Переодягайся! - Соня вже діставала щось із шафи.

- Я в цьому не піду, - похитала головою. Сусідка пропонувала мені коротку сукню зі свого гардероба.

Соня надула губки.

- До коліна не підійде! - сказала твердо.

- Добре, - я знизала плечима і витягла зі своїх речей чорне приталене плаття. Воно трохи не доходило до заявленої Сонею довжини.

- Ах, ти ж... хитра, - усміхнулася сусідка. - Але ти хоча б нафарбуйся.

- Ага, - кивнула я. Нафарбую я максимум вії. І то, будь моя воля, я б взагалі нічого з собою не робила. Я в цей клуб йшла не за пригодами, а підтримати Поліну.

З Полею теж ситуація була не кращою, ніж з Софією. Ми знали тільки, що рідні дівчини теж живуть в столиці, але вона вважала ліпшим гуртожиток ніж затишний будинок, це все через свого зведеного брата. За словами Полі він був просто породженням Пекла та її особистим бісячим суб'єктом.

Саме тому ми сьогодні і відправлялися в клуб, щоб підтримати її. Хто його знає, що може прийти в голову цьому пекельному імениннику?!

- Всі готові? - Соня окинула нас трьох прискіпливим поглядом.

Поля вже давним-давно була на роботі. Для неї похід в клуб не був чимось особливим і видатним, як наприклад, для нас з Лізою. Соня, я впевнена, теж вважала такі місця чимось абсолютно звичайним.

Ми з Лізою переглянулися і кивнули нашій сусідці. Потім спустилися на перший поверх і постаралися якомога непомітніше пробратися повз Цербера, як ласкаво називали нашу вахтершу (чомусь мені здається, що ми були не оригінальні, і вахтерок так називали у всіх гуртожитках).

Цербер, на жаль, запримітила відстаючу від нас Лізу і бурхливо побажала нам ненудної ночі. Але краще не перекладати з її мови на людську, інакше можна багато чого надумати.

Будемо сподіватися, що, коли ми будемо повертатися, Ярина Людвігівна випадково засне хоч на хвилину.