Розділ 26

Вони пройшли трохи далі вздовж скелі. За невеликим поворотом відкрилася дерев'яна альтанка, майже повністю оповита зеленню й білими квітами. Усередині стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатертиною. На ньому — свіжий хліб, сир, фрукти, мед, кава у маленькому френч-пресі й два келихи з охолодженим соком.

Влад підвів її до стільця, допоміг сісти, а тоді сів навпроти.

У ранковому світлі він здавався спокійнішим, ніж будь-коли за останні місяці.

Він налив їй соку, потім собі й тихо підняв келих.

— За нас, — просто сказав він.

Вона легко торкнулася своїм келихом його.

— За нас.

І вперше за дуже довгий час ці два прості слова означали не обіцянку майбутнього.

Вони означали їхнє сьогодення.

Решта дня минула так, ніби хтось навмисно сповільнив час. Вони ходили босоніж теплим піском, іноді заходили у воду по коліна. Влад майже весь час тримав її за руку — не через бажання володіти, а просто тому, що хотів відчувати її поруч. Вона кілька разів ловила на собі його погляд, коли він думав, що вона не бачить: спокійний, глибокий, майже здивований, ніби й досі не вірив, що все це відбувається насправді.

У другій половині дня вони повернулися до будинку. Вона прийняла душ, натягнула легку білу сорочку, а Влад сидів на терасі з ноутбуком, хоча екран навіть не вмикав. Просто дивився на море.

Увечері вони знову вийшли на терасу. Сонце вже сідало, фарбуючи воду в глибокі рожеві й фіолетові відтінки. На столі горіли свічки, лежали виноград, свіжі фрукти й ще один невеликий букет. Хтось знову подбав про них.

Влад налив їй води з лимоном і сів поруч, обійнявши однією рукою за плечі. Вона притулилася до нього й довго мовчала, слухаючи шум моря. По її тілу розливалося спокійне, тремтливе тепло. Вона відчувала, як його пальці повільно погладжують її плече, як його важке, рівне дихання зігріває шкіру, і кожна клітина її тіла відгукувалася на цю тиху, безмежну ніжність.

— Хочеш зателефонувати дітям? — тихо запитав він.

Вона кивнула.

Він набрав номер няні. Через кілька гудків у слухавці пролунали знайомі голоси.

— Мамооо! — першою вигукнула Злата. Їй щойно виповнилося три, і вона ще не всі слова вимовляла чітко, зате вже могла говорити довго й захоплено.

— Привіт, маленька. Як ти?— Я малювала котика. І Ромул знову з'їв тапок. Дядько Денис сварився, а потім сміявся.

Вона тихо засміялася, дивлячись на Влада. Він теж усміхався, слухаючи доньку.

Потім слухавку забрав Мирон. Йому вже шість, і він дуже старався говорити серйозно.

— Мамо, у нас усе добре. Я читав книжку. А Злата хотіла подзвонити тобі ще вранці, але няня сказала, що ви зайняті.

— Ми скоро повернемося, — м'яко сказала вона. — Завтра ввечері вже будемо вдома.

— Добре. Передай татові, що я його чекаю. І... щоб він не забув про обіцянку з рибалкою.

Влад тихо хмикнув і простягнув руку до телефону.

— Передай, що не забув, — сказав він у слухавку. — І що дуже скучив.

Коли вони поклали слухавку, на терасі знову запанувала тиша. Лише море й цикади.

«Справжній шлюб — це не лише романтичний обряд на краю світу для двох, а й духовне вінчання перед Богом та людьми, обітниця ставати єдиним цілим перед обличчям будь-яких випробувань».

Вони знали, що за кілька днів на них чекає ще одна велична подія — церковне вінчання та пишна офіційна церемонія. Там, під високими куполами храмів і перед очима сотень гостей, преси та всього їхнього кланового й політичного світу, вони знову скріплять свій союз. Але ця таємна, тиха італійська казка була їхньою особистою святинею, яка назавжди належала тільки їм двом.

Вона поклала голову йому на плече.

— Завтра повертаємося, — тихо повторила вона.

Влад поцілував її в маківку.

— Завтра, — погодився він. — Але сьогодні... сьогодні ти моя. А завтра ми знову будемо всі разом.

Вона лише міцніше притулилася до нього.

Бо знала: куди б не завела їх доля, дім завжди був там, де була їхня сім'я.