Розділ 22

Телефон на тумбочці коротко завібрував, вириваючи її зі спогадів. На екрані світилося повідомлення від Дениса: «Поїхав у справах, сестричко. Бережи мою племінницю». У його стилі — мінімум слів, жодних зайвих пояснень.

На годиннику було близько четвертої вечора. Вона вже була повністю готова — зібрана, як і просив Влад уранці. Стояла перед дзеркалом, відчуваючи всередині приємне, лоскотливе хвилювання від очікування. Шкода лише, що вона абсолютно не уявляла, до чого саме зараз готова і який сюрприз приготував для них Барс.

Вони сіли в авто. Попереду і позаду — звичний ескорт із кількох машин охорони.

— Про Сашка й Олега так нічого й не чути? — запитала вона напрочуд спокійно, дивлячись, як краплі дощу стікають по тонованому склу.

— Олександр намагається тягатися через суди, — відповів Влад, не відриваючи погляду від дороги. — Але Злату він не отримає, Марго. Із Златою ми все вирішимо. А от твій тато...

Він зробив важку паузу.

— Притаївся, — закінчила вона за нього. — І це погано, Владе. Для нього ми всі — лише фігури.

«Минуле вміє залишати глибокі шрами, але найважчі з них — від тих, кого ми колись називали друзями. Час і вибір змінюють людей, і часом єдине, що залишається, — це відпустити тіні того, ким вони були, заради тих, хто став для тебе всім сьогодні».

Вона притислася скронею до холодного скла, спостерігаючи за розмитими вогнями. Думки про Олега знову виринули з темряви. Вони ж колись були близькими, ділилися всім, вірили в одну правду… А тепер? Як дружба, яка здавалася непохитною, перетворилася на холодний розрахунок і чужість? Людина змінюється так непомітно, що ти помічаєш це лише тоді, коли між вами вже прогалина завглибшки в прірву. Вона теж стала іншою. І, мабуть, у цьому новому світі для тієї старої дружби просто не залишилося місця.

— Знаю... Королево, — його голос став м'якшим, а гаряча долоня накрила її пальці. — Давай сьогодні не будемо про це. Добре?

— Так, — тихо відповіла вона, повільно проводячи великим пальцем по тильному боці його руки. — У нас через кілька днів весілля... Вони можуть...

Влад знову її зупинив. Його пальці міцно, але ніжно стиснули її руку, змушуючи подивитися йому в очі.

— Не думай про це зараз. Просто не хвилюйся. Я не дам їм жодного шансу зіпсувати твій день.

— Добре... — вона видихнула, намагаючись розслабити напружені плечі.

Вона перевела погляд на лобове скло і раптом нахмурилася. Звичні міські пейзажі за вікном змінилися широкою трасою.

— Владе, куди ми їдемо? — запитала вона, помічаючи, що вони виїхали за місто і впевнено рухаються в бік аеропорту.

Він не відвів погляду від мокрої траси, але куточок його губ ледь помітно сіпнувся вгору, видаючи стриману, майже хлоп'ячу усмішку. У напівтемряві салону його профіль здавався розслабленим — уперше за всі ці нескінченні дні напруги.

— Я вирішив викрасти тебе на два дні, — його голос прозвучав низько, з тією оксамитовою вібрацією, яка завжди безпомилково відгукувалася приємним трепетом десь унизу її живота. — Якщо ти не проти, звісно. Післязавтра повернемося.

Вона розгублено кліпнула, відчуваючи, як серце на мить збивається з ритму від несподіванки.

— А діти? Владе, вони ж...

— Без дітей, Квітко. Вони з надійною нянею та моєю найкращою охороною. Їм нічого не загрожує, і вони навіть не встигнуть засумувати, — його тон був абсолютно спокійним і впевненим.

Влад нарешті перевів на неї погляд. У його темно-синіх очах більше не було холодної криги чи розрахунку — там танцювали теплі, живі іскри. Він прибрав одну руку з керма й м'яко поклав її на її коліно. Жар його великої долоні миттєво просочився крізь тканину, зігріваючи не лише тіло, а й душу. Він повільно погладив її великим пальцем, і цей простий, інтимний жест змусив її видихнути залишки напруги.

— Моя королева мені довіряє? — запитав він, і його усмішка стала ширшою, відкритою.

Вона подивилася на його руку, що міцно й ніжно гріла її, потім — у його очі. Уся тривога, увесь страх перед Сашком, батьком і майбутніми війнами кланів раптом здалися чимось далеким і несправжнім. Реальними були лише він, його аромат гіркого шоколаду та відчуття абсолютної безпеки в цьому автомобілі, що мчав крізь дощ.

— Це викрадення, Владе? — видихнула вона. Її губи самі розтягнулися в м'якій, щирій усмішці, і вона накрила його долоню своєю.

— Найкраще з усіх можливих, — прошепотів він, лагідно переплітаючи свої пальці з її. — І я не збираюся вимагати за тебе викуп.