Розділ 19

Вечір м’яко опустився на Фортецю, наповнюючи коридори довгими синіми тінями. Після денного хаосу в дитячому крилі нарешті запанувала та особлива тиша, яку Марго навчилася цінувати понад усе.

Вона сиділа на краєчку ліжка Злати, поправляючи ковдру. Стас примостився поруч, засинаючи просто на її плечі.

— Мам… — прошепотіла Злата, обережно кладучи долоньку на живіт Марго. — Ти стаєш іншою. Там уже хтось є, правда?

Йшов лише третій місяць, і живіт був ледь помітним — лише легкий, майже невловимий вигин, який відчувала тільки вона сама… і, як виявилося, її діти.

— Так, сонечко, — Марго накрила руку доньки своєю, відчуваючи, як серце стискається від ніжності. — Там живе ваша сестричка. Наша маленька принцеса.

— Сестричка… — Злата посміхнулася, заплющуючи очі. — Я віддам їй свою найкращу ляльку. І навчу її не боятися Ромула.

Стас крізь сон пробурмотів:

— А я навчу її ховатися, щоб ніхто не знайшов…

Вона перевела погляд на Мирона. Маленький барс уже солодко спав.

Марго ще довго сиділа в темряві, слухаючи їхнє рівне дихання. Вона поцілувала кожного в маківку і тихо, наче тінь, вийшла з кімнати.

У великій спальні було порожньо. Влад ще не повернувся з мерії, але його присутність відчувалася всюди. Марго підійшла до вікна, дивлячись на далеку мережу міських вогнів.

Вона піднесла руку до обличчя, розглядаючи каблучку. Платинова сакура мерехтіла в місячному світлі, а слова на внутрішній стороні — «Ти — моє життя» — здавалися пульсуючими в такт її серцю.

«Я щаслива», — раптом подумала вона, і ця думка прошила її гострим, майже фізичним болем. Вона так сильно боялася цього щастя. Бо в їхньому світі за кожну хвилину спокою доводилося платити кров’ю.

За цей спокій, за цей сон дітей, за тепло рук Влада вона була готова на все. Якщо знадобиться — вона знову стане Відьмою. Вона зробить можливе й неможливе, випалить цей світ дотла, але не дозволить нікому торкнутися своєї сім’ї.

Марго роздяглася і лягла в ліжко, скрутившись клубочком на половині Влада. Вона міцно обхопила руками його подушку, зариваючись обличчям у тканину, що все ще зберігала його запах — ліс, дощ і ту саму безпеку, якої вона не знала сім років.

«Якби ми могли просто піти… — промайнуло в голові перед сном. — Життя без кланів, без зброї, без вічних прорахунків… Тільки ми. Просто родина».

Але в пам’яті сплив голос Влада: «Ми надто глибоко в цьому, Квітко. Цей світ не відпускає просто так».

Вона знала, що він правий.

— Ми не зайшли надто далеко. Ми просто народилися там, звідки не йдуть, — сказала вона собі в тишу кімнати.

Але сьогодні вона дозволила собі цю солодку слабкість — просто чекати на нього, засинаючи в обіймах його запаху.

«Справжня ніжність не потребує гучних слів. Вона в тому, щоб засинати, вдихаючи його запах з подушки, і прокидатися від тепла його руки, яка навіть уві сні шукає твою. Це тихе знання: ти в безпеці, ти вдома, ти кохана».