Розділ 18

Захар та Іван виглядали так, ніби щойно брали участь у рукопашному бою з дикою дивізією. Чорні дорогі піджаки були вкриті білою та рожевою шерстю, краватки збилися набік, а на руках виднілися свіжі подряпини. Погляд Захара був тисячолітнім — він бачив війну, але ветеринарна клініка з Локкі та Ромулом ледь не стала його останньою битвою.

Попереду них поважно крокував Локкі. Тепер він був сліпучо-білим, пухнастим і виглядав неймовірно задоволеним собою, наче здобув перемогу над усім людством. Ромул же плентався позаду, демонструючи всім своїм виглядом глибоку депресію — він не просто боявся уколів, він вважав їх особистою зрадою.

— Ми повернулися… — хрипко промовив Іван, зупиняючись біля Марго.

— Ви… як? — прошепотіла вона, намагаючись сфокусувати погляд.

— Пані, наступного разу я краще піду на затримання терористів з однією вилкою, ніж ще раз повезу Локкі на «хімчистку», — відповів Іван, розглядаючи подерту долоню.

Раптом на подвір’я з визгом гальм залетів автомобіль Влада. Через секунду Барс уже був у вітальні. Він рухався стрімко, напружений як струна, навіть не знімаючи піджака.

— Квітко, я на хвилину! Треба забрати документи з сейфа для вечірньої зустрічі, — кинув він, пролітаючи повз них до сходів.

— Владе… зачекай… я б сама привезла… — сонно пробурмотіла Марго, але він уже був на середині першого прольоту.

І тут почалася катастрофа вселенського масштабу.

Зверху, з дитячого крила, з криком «Тато приїхав!» полетіла «дивізія». Мирон, Злата і маленький Стас неслися вниз, не розбираючи дороги.

Посеред сходів вони зіткнулися з Настею, яка намагалася їх наздогнати з пачкою фломастерів у руках.

Влад, який летів угору, в останній момент спробував ухилитися від Мирона, але тут знизу вирішив проявити активність Локкі. Біла пухнаста куля кинулася під ноги Барсу, святкуючи своє повернення. Ромул, побачивши загальний рух, вирішив, що це напад, і з ображеним «Уууу!» кинувся в саму гущу подій.

Бум! Дзинь! Шурх!

Через секунду на сходах утворилася жива куча-мала. Влад дивом втримався на ногах, притиснувши до себе Мирона і Злату. Стас заплутався в ногах у Насті, яка приземлилася на сходинку, розсипавши всі фломастери. Ромул сидів зверху на піджаку Івана, який кинувся допомагати, а Локкі з переможним виглядом вистрибнув Владу прямо на плече.

Влад завмер. Його ідеально біла сорочка тепер була в шерсті, на обличчі — відбиток маленької долоні Мирона, а на плечі сидів кіт-переможець. Він важко дихав, намагаючись усвідомити, як лідер клану опинився в центрі цього хаосу за три секунди.

Настя, з розпатланим біло-рожевим волоссям, сидячи на сходах і тримаючи в руках один-єдиний жовтий фломастер, підняла погляд на грізного Барса.

— Е-е-е… здрасті? — видавила вона, нервово посміхнувшись.

Влад повільно перевів погляд на дівчину, потім на Марго, яка спостерігала за цим усім із дивана крізь свій… просто закрив очі.

Влад завмер, намагаючись не дихати, бо кожен його рух викликав або невдоволене мурчання Локкі на плечі, або тужливе «ууу» Ромула, чий конус надійно заблокував ногу і не рушався ні на сантиметр.

— Мироне, — спокійно, але владно промовила Марго, — відставити обійми. Ти зараз — «фланг». Переходь на ліву сторону і притримай перила, щоб звільнити прохід для тата. Злато, твоє завдання — «евакуація» кота. Бери Локкі, він уже достатньо надихався тріумфом.

Злата, на диво, слухняно потягнулася до білосніжного кота. Локкі ще раз мазнув хвостом по носі Влада, ніби ставлячи фінальну крапку у своєму домінуванні, і дозволив дівчинці забрати себе.

— Пане Лісовський, — Настя подивилася прямо у вічі Владу, — зараз я трохи відхилю конус Ромула вправо. У вас буде рівно три секунди, щоб витягти лівий черевик і зробити крок на сходинку вгору. Готові?

Влад ледь помітно хмикнув.

— Готовий, капітане, — сухо відповів він, відчуваючи, як кутики губ мимоволі сіпаються вгору.

Настя спритно відсунула пластиковий «абажур» хаскі. Влад миттєво вивільнив ногу і, підхопивши маленького Стаса під пахву, вискочив на безпечну територію — верхній майданчик сходів.

— Ромуле, за мною! — скомандувала Настя, і хаскі, гуркочучи конусом об кожну сходинку, поплівся за нею в дитячу, наче вона була його новим генералом.

Влад стояв зверху, дивлячись на свій чомусь розірваний піджак, увесь у білій шерсті, та на відбиток шоколадної долоні Мирона на сорочці. Він перевів погляд униз.

Марго все ще лежала на дивані, ледь стримуючи сміх, прикривши губи кінчиками пальців.

— Владе… — прошепотіла вона, посміхаючись. — Це було… епічно. Тобі дуже личить цей «сімейний декор».

Барс втомлено зітхнув, витер обличчя рукою і глянув на Івана, який стояв у дверях, намагаючись не дивитися на господаря, щоб не зареготати вголос.

— Іване, — покликав Влад.

— Слухаю, пане?

— Видай Насті подвійний оклад за перший робочий день. І… знайди мені чисту сорочку. Бо якщо я прийду на пресконференцію в такому вигляді, місто вирішить, що я не мер, а власник притулку для особливо небезпечних тварин.

Влад рушив до сейфа, але біля самих дверей кабінету зупинився і крикнув униз:

— Квітко!

— Ммм? — відгукнулася Марго.

— Денис виписав тобі рецепт на твої ліки? Бо мені здається, я теж хочу те, що ти прийняла. Бо цей хаос інакше не пережити.

Марго лише засміялася, заплющуючи очі.

Влад стояв перед дзеркалом, швидко застібаючи ґудзики на свіжій білосніжній сорочці. Його рухи були чіткими, професійними.

«Справжня сила чоловіка вимірюється не вмінням тримати під контролем увесь світ, а здатністю ставати беззбройним і ніжним перед тією єдиною, яка володіє його серцем».

Марго підійшла майже безшумно, попри свою травму. Вона обхопила його руками за талію зі спини, притиснувшись щокою до міцних м’язів. Від нього пахло свіжістю, дорогим парфумом і тим самим ледь вловимим ароматом нічного лісу, який вона так любила.