Розділ 16

Коли Марго спустилася на кухню, там уже панував звичний, але сьогодні особливо яскравий хаос. Мирон намагався переконати Стаса, що рожевий колір Локкі — це «нова форма спецпризначення», а Злата старанно розчісувала Ромула іграшковим гребінцем.

Денис стояв біля острова, тримаючи в одній руці чашку кави, а іншою прикриваючи рот, намагаючись не пирхнути прямо в напій. Побачивши Локкі, який із максимально ображеним виглядом пройшов повз нього, Джокер не витримав.

— Я багато чого бачив у цьому житті, — Денис зареготав, ставлячи каву на стіл. — Я бачив вибухи, бачив перестрілки, бачив, як Влад Лісовський намагається бути дипломатом… але рожевий Локкі під валеріанкою — це вершина мистецтва! Хто автор? Мирон Владиславович, це ваша робота?

Мирон лише поважно кивнув, не відриваючись від «інструктажу» Стаса.

Денис перевів погляд на Марго, яка повільно підійшла до нього. Його веселі сірі очі миттєво стали серйозними. Він підійшов і міцно обійняв її, вдихаючи аромат сакури.

— Привіт, сестричко, — тихо сказав він, відсторонюючись і зазираючи їй в обличчя. — Виглядаєш трохи… кепсько.

Марго підняла брову, намагаючись усміхнутися.

— Це комплімент, Джокере?

— Від мене? Звісно. Це означає, що ти нарешті дозволяєш собі бути людиною, а не залізною леді, — він знову став серйозним. — Дитина забирає сили, а Сашко — нерви. Тобі треба більше спати.

Марго лише зітхнула, торкаючись рукою його передпліччя. Вона відчула, як він на мить напружився.

— Що не так, Денисе?

Він відвів погляд на вікно, де сонце грало на пелюстках сакури в саду. Його голос став тихим і позбавленим звичної іронії.

— Сьогодні вісімнадцять років… як вона зникла. Я вранці глянув на календар і зрозумів, що пам’ятаю кожен колір того дня. Навіть запах прального порошку від її светра, коли вона востаннє мене обійняла.

Марго накрила його долоню своєю. Вона знала, що цей біль — єдине, що Денис не може підірвати або вилікувати препаратами.

— Денисе… якби у тебе був шанс дізнатися правду… ти б скористався ним? — її голос звучав ледь чутно.

Вона не сказала, що щойно дала наказ Ігорю. Боялася. Боялася, що надія, яку вона подарує, розіб’ється об якусь жахливу реальність, і він ніколи їй цього не пробачить.

Софія якраз покликала дітей в ігрову, і через хвилину на кухні запала тиша. Денис повернувся до Марго, спершись спиною на стіл.

«Шукати правду про тих, кого любив — це завжди ризик здерти давній біль із власного серця. Але найгірша правда дарує більше спокою, ніж найсолодша ілюзія».

— Марго, я завжди хотів знати правду. Будь-яку. Навіть якщо вона пахне смертю, — він замовк на мить, і його погляд став скляним. — Леся… вона була моєю сестрою. Ми росли разом у тому пеклі. Але її вже немає, і я… Я знайшов досьє на неї нещодавно. Старі архіви, які витягли мої люди.

Марго затамувала подих. Вона ніколи не чула про досьє на Лесю.

— Там було все, — продовжував Денис, і в його голосі почулася гіркота. — Якою вона була насправді. Поки я намагався її захистити, вона вже була в грі. Вона вбивала, Марго. Вона зраджувала, маніпулювала… Вона була ідеальною зброєю в чиїхось руках.

— Денисе…

— Вона хотіла вбити мого друга, — він подивився Марго прямо в очі. — Він захищався. Він убив її, бо інакше вона б прикінчила його. І він досі думає про це… досі винить себе.

— Так… — прошепотіла Марго, відчуваючи, як по спині пробіг холод. — Мені шкода, що так усе сталося… з Лесею. Ми всі були втягнуті в те, чого не обирали.

— З Лесею все зрозуміло, — Денис різко випрямився, і в його очах знову спалахнув той небезпечний вогонь Джокера. — Але я хочу дізнатися, що сталося тоді. Чому мама пішла? Чому вона залишила нас — мене та Лесю — на того відчима-пияка?

Він міцно стиснув чашку кави так, що пальці побіліли.

— Батько помер, з’явився той виродок. Спочатку він здавався сильним, жорстоким, але справжнім чоловіком. А потім почав пити… і став дияволом. І саме в той момент, коли ми потребували її найбільше, вона просто зникла. Я не вірю в зраду, Марго. Але я хочу знати, чому вона дозволила цьому статися.

Марго хотіла обійняти його знову, сказати, що Ігор уже шукає відповіді, але промовчала. Вона лише міцніше стиснула його руку.

«Справжня родина гартується не лише спільною кров'ю, а й тим болем, який ви разом перетворили на щит. Ми не обираємо наше минуле, але ми можемо обрати, кого захищатимемо до останнього подиху».

— Ми знайдемо відповідь, — тихо пообіцяла вона. — Обіцяю. Навіть якщо цей світ доведеться перевернути догори дриґом.

Денис на мить заплющив очі, глибоко вдихнув і раптом знову всміхнувся своєю фірмовою посмішкою.

— Ладно, досить драми. У нас весілля на носі, рожеві коти в коридорах і Влад, який скоро почне вимагати, щоб я виписав йому заспокійливе від «сімейного щастя». Йди до дітей, Змійко. А я піду подивлюся, чи не розібрав Стас мій планшет на деталі для свого «бойового пилососа».