Розділ 15

Сходи здавалися довшими, ніж зазвичай. Вона трималася за масивні перила, прислухаючись до звуків дому. Діти були в ігровій, Софія щось наспівувала на кухні.

Марго вийшла через скляні двері на терасу, що вела до її «дитячого саду». Це був її маленький проєкт — куточок, де вона висаджувала рідкісні квіти разом із Мироном та Златою.

Вона підійшла до кущів білої сакури, яку Влад наказав привезти спеціально для неї. Земля була вологою після нічного дощу. Марго присіла на лавку, важко видихнувши.

Сад ріс. Життя тривало.

Марго сиділа на лавці у своєму «дитячому саду», підставивши обличчя несміливому ранковому сонцю. Сакура ледь чутно шелестіла пелюстками, а повітря було наповнене запахом вологої трави.

Вона почула його кроки ще до того, як він вийшов на терасу. Важкі, але майже безшумні — кроки людини, яка звикла бути тінню.

— Ви рано сьогодні, пані Маргарито, — пролунав спокійний, злегка хрипкий голос Ігоря.

Марго не розплющила очей, лише ледь помітно всміхнулася. Ігор був єдиним, кому вона дозволяла підходити зі спини. Він вчив її тримати ніж, коли їй було тринадцять. Він витирав їй кров із розбитого обличчя після тренувань і вчив, що сльози — це лише зайва волога, яка заважає прицілу.

— Мені не спиться, Ігоре. Забагато думок, — вона нарешті відкрила очі й поглянула на свого начальника охорони.

Ігор став поруч, заклавши руки за спину. Його обличчя було порізане зморшками, як карта бойових дій, але погляд залишався гострим, як ланцет.

— Про Сашка? Чи про батька? — коротко запитав він.

— Про Дениса, — Марго повернула голову до нього. — Ігоре, ти знаєш його з дитинства. Ти знав його родину ще до того, як він став «Джокером».

Ігор злегка напружився. Тема сім’ї Дениса завжди була «мінним полем» у їхній команді.

— Дещо знав, — обережно відповів він. — Пам’ятаю, як помер його справжній батько. Потім з’явився той… вітчим. Спочатку він здавався скелею. Жорстокий, сильний, справжній вовк. А потім зламався. Почав пити так, ніби хотів витопити собі душу.

Марго зітхнула, згадуючи уривки розповідей Дениса, якими він ділився в найважчі ночі.

— Він розповідав про маму. Я не можу зрозуміти одного, Ігоре. Як вона могла просто піти? Залишити сина на поталу п’яному садисту? Вона ж любила його. Я пам’ятаю її очі… і те, якою вона була.

— Життя ламає і не таких, — сухо кинув Ігор, але в його голосі проковзнула нотка жалю.

— Денис шукав її роками. Ти знаєш це не гірше за мене. Але він робив це сам, обережно, щоб ніхто не дізнався про його слабкість. А зараз… у нас є ресурси Барсів та Змій. У нас є можливості, про які раніше ми лише мріяли.

Марго підвелася, ігноруючи ниючий біль у нозі. Вона підійшла впритул до Ігоря.

— Я хочу знати правду. Що сталося того дня? Чому вона пішла? Якщо вона жива — я хочу знати, де вона. Якщо ні… я хочу знати, хто в цьому винен.

— Денис не просив про це, — нагадав Ігор, примруживши очі. — Він може розцінити це як втручання в особисте пекло.

— Він і не попросить. Але він мій брат, Ігоре. Справжній, по крові, яку ми проливали разом. Я хочу зробити це для нього. Це буде мій весільний подарунок йому. Спокій.

Ігор мовчав довгу хвилину, дивлячись на білі квіти сакури. Потім повільно кивнув.

— Я займуся цим особисто. Підключу хлопців Ворона, вони вміють копати там, де інші ламають лопати. Але будьте готові, пані… правда може виявитися гіршою за невідомість.

— У нашому житті не буває легких істин, ти сам мене цього вчив, — Марго поклала руку йому на плече. — Дякую, тату.

Ігор здригнувся від цього звертання, якого вона не вживала вже багато років. Його погляд миттєво пом’якшав, а рука мимоволі стиснула руків’я пістолета під піджаком.

«Справжній захисник бачить у тобі не правительку чи залізного лідера, а дитину, якій колись перев'язував перші рани. І його вірність вимірюється не наказами, а готовністю без слів розділити з тобою найважчий тягар».

— Я зроблю все можливе. Йдіть у дім. Денис уже на кухні, Стас намагається нагодувати його якимось «суперкорисним» сніданком.

Марго всміхнулася, уявляючи цю картину. Вона пішла до дверей, трохи шкутильгаючи, але знову відчуваючи ту саму рішучість. Якщо батько Вишневський думав, що сім’я — це лише інструмент, вона доведе йому протилежне.