Розділ 14

Ранкове світло м’яко розливалося по спальні, ковзаючи по темному дереву меблів і зім’ятих темних простирадлах. Марго розплющила очі й на мить завмерла, прислухаючись до відчуттів. Її шкіра все ще зберігала аромат Влада — густий шлейф ветиверу, мокрого лісу та терпкого шоколаду. Цей запах був усюди: на її зап’ястях, на плечах, у самому повітрі.

«Справжня сила чоловіка вимірюється не вмінням підкорювати світ, а здатністю ставати тихим прихистком для тієї, яка довірила йому свою ніжність».

Вона ледь піднялася на ліктях, спостерігаючи за ним. Влад стояв спиною до неї, і ковдра, сповзаючи, відкривала погляду все те, що робило його Барсом. Широкі плечі, міцний розворот спини, гра м’язів, що перекочувалися під шкірою при кожному русі. Він був сильним, владним, іноді майже нестерпним у своєму прагненні контролювати все довкола, але зараз, у цьому ранковому золоті, він був просто її коханим чоловіком.

Влад підійшов до дзеркала і почав застібати ґудзики білосніжної сорочки. Рухи були впевнені, звичні. Спокійні.

— Владе… — її голос після ночі був тихим і трохи хрипким.

— Мм? — він не обернувся, але вона бачила в дзеркалі, як пом’якшав його погляд, коли він зустрівся з нею очима.

— Ми сьогодні без няні, — нагадала вона, зариваючись обличчям у подушку, яка все ще пахла ним.

Він застібнув останній ґудзик і взяв піджак.

— Тимчасово. Софія і Анна підстрахують. Я вже дав вказівки.

Марго підняла брову, усміхаючись його владному тону.

— Вони погодилися? Чи ти просто повідомив їм про це «сталевим голосом Барса»?

Влад лише ледь усміхнувся кутиком губ.

— Звісно, погодилися. У цій фортеці ніхто не відмовляє Відьмі та її прайду.

Вона тихо хмикнула, милуючись тим, як ідеально сидить на ньому сорочка.

— І це називається «спокійний режим»? — запитала вона, коли він підійшов ближче.

Влад нахилився, впершись однією рукою в ліжко поруч із нею. Іншою рукою він обережно провів пальцями по її щоці, затримуючись біля губ.

— Сьогодні буде спокійний день, Марго. Обіцяю. Ніяких папок, ніяких Збарських. Тільки ти, діти й підготовка до того, що зробить тебе моєю назавжди.

Марго ледь помітно усміхнулася, відчуваючи, як від його близькості знову починає прискорюватися пульс.

— Подивимось, Барсе.

Раптом телефон на тумбочці коротко завібрував. Влад відкрив повідомлення і на секунду завмер. Його обличчя на мить стало кам’яним, а потім він повільно видихнув і повернув екран до неї. Це було повідомлення від його піар-штабу.

«Пане Лісовський, для сьогоднішньої пресконференції буде чудово виглядати рожевий. Вчорашнє інтерв’ю набирає рейтинг. Хоча б рожева краватка».

Марго не стримала тихого сміху, зариваючись обличчям у подушку.

— Владе… вони серйозно?

— Ні, — відрізав він.

Але все ж узяв темно-рожеву краватку.

Він стояв, тримаючи в руках смужку темного шовку, але так і не наважувався її зав’язати. Пауза затягнулася. Марго прикусила губу, дивлячись на те, як він стискає тканину, грається нею в руках.

У її думках ця краватка зараз перебувала зовсім не там, де їй належало бути за статутом. Вона уявляла, як цією самою смужкою шовку можна було б зв’язати його руки… або свої. Або як повільно він зніматиме її ввечері, намотуючи на кулак, наближаючись до неї.

— Марго… — його голос прозвучав низько, майже як погроза.

Він повільно розвернувся. Їй здалося, що він читає її думки, бо в його темно-синіх очах спалахнув такий вогонь, який не здатна загасити жодна політична кар’єра.

— Ти знову це робиш, Квітко, — він зробив крок до ліжка, не випускаючи краватки з рук. На його губах з’явилася небезпечна, вібруюча посмішка. — Ще кілька хвилин такого погляду — і я обіцяю тобі: я нікуди сьогодні не піду. Ні на пресконференцію, ні до мерії. Нехай місто горить синім полум’ям, якщо ти так на мене дивишся.

Марго примружила очі, легко торкаючись кінчиками пальців простирадла.

— Домовились, пане кандидате. Тільки одна умова. Одягни її. Для мене. А ввечері… ввечері я знайду цій краватці інше застосування. Те, яке точно не сподобається твоїм піарникам.

Його погляд став ще темнішим. Він нахилився до неї, обпалюючи диханням її губи в короткому, але неймовірно пристрасному поцілунку.

— Небезпечна гра, Маргарито. Але я приймаю виклик.

Він різко розвернувся і швидко вийшов із кімнати, наче намагаючись втекти.

Марго перевела погляд на комод — краватку він усе ж узяв.

Після того, як за Владом зачинилися двері, Марго ще кілька хвилин просто лежала, вдихаючи аромат, що залишився на подушках.

Вона повільно піднялася, відчуваючи, як тягне поранену ногу. Кожен рух давався трохи важче, ніж зазвичай. Марго глянула на свої руки, витягнувши їх перед собою. Вони були нерухомі. Жодного тремору. Жодного натяку на те слабке тремтіння, яке мучило її сім років.

«Найстрашніший ворог — це той, хто змушує тебе вірити у власну безпорадність, системно отруюючи твоє «я» під маскою турботи».

«Я думала, це наслідки аварії, — промайнуло в голові, і в грудях знову спалахнула холодна лють на Сашка. — А це були просто твої препарати. Ти робив мене калікою власноруч, день за днем».

Вона згадала слова Дениса: «Тобі потрібен абсолютний спокій». Їй було погано — набагато гірше, ніж мало б бути на цьому терміні. Постійна нудота, запаморочення, важкість у кожному кроці… Вона приховувала це від Влада. Не хотіла, щоб її Барс турбувався більше, ніж слід.

Але як вона могла бути спокійною, коли знала — частина Вовків усе ще дивиться «в ліс»? Вони присягнули їй там, в ангарі, але стара вірність Батькові Вишневському нікуди не зникла. Вона відчувала ці погляди на собі — вичікувальні, холодні. Так багато людей чекали на її помилку.

«Я надто відійшла від справ, — подумала Марго, важко підводячись із ліжка. — Поки я буду вибирати колір весільних серветок, мій батько буде плести зашморг».