Розділ 13

У кімнаті панувало м’яке бурштинове напівсвітло, що кидало довгі тіні на стіни.

Він сів поруч, і Марго відчула, як матрац прогнувся під його вагою. Від нього пахло нічним дощем і тим самим ледь гірким шоколадом — ароматом, який тепер означав для неї «дім».

Вона простягнула руку і почала повільно, ґудзик за ґудзиком, розстібати його сорочку. Її пальці злегка тремтіли.

Коли сорочка ковзнула з його плечей, погляду Марго відкрилася його широка грудна клітка. Прямо над серцем розквітала сакура — витончене татуювання, де дві гілки були рівними й міцними, а третя — зламаною, але саме на ній пелюстки здавалися найяскравішими.

Вона повільно провела кінчиками пальців по лініях малюнка, відчуваючи тепло його тіла.

Сакура під її дотиком ніби оживала — рівні гілки, зламана… і найяскравіші пелюстки, які падали донизу саме там, де було найболючіше.

Вона не рахувала — не було потреби, вона пам’ятала кожну з них: сім пелюсток, сім років без неї.

Її рух зупинився трохи нижче. Там, де шкіру перекреслював грубий слід від кулі.

Вона торкнулася шраму майже невагомо, наче боялася, що йому все ще боляче.

— Тут усе ще живе той холодний спогад… — прошепотіла вона, піднімаючи на нього очі.

— Його більше немає, Марго, — Влад перехопив її руку і притиснув долоню до своїх грудей, прямо під сакурою. — Ти випалила той холод. Залишилося тільки це.

Її рука повільно провела по його широких грудях, повертаючись до гілок.

— Вона все ще цвіте, — прошепотіла Марго, затримуючись на «зламаній» гілці. — Попри все.

— Бо ти її грієш, Квітко, — Влад накрив її долоню своєю, притискаючи міцніше. — Я так довго бачив цей момент лише в мареннях. А тепер чую, як твоє серце б’ється в такт із моїм.

У кімнаті панувало густе, майже відчутне на дотик напівсвітло. Бурштинові відблиски нічників малювали на стінах химерні тіні, а за вікном фортеці шелестів теплий нічний дощ. Влад повільно схилився над нею, спираючись на витягнуті руки. Кожен його м’яз був напружений — він тримав свою вагу, наче боявся, що навіть зайвий міліметр його тиску може потривожити той крихкий світ, який вони нарешті відбудували.

Марго дивилася на нього, і в її погляді змішалися втома, ніжність і те саме солодке безсилля, яке накривало її щоразу, коли він був так близько. Вона простягнула руку, ледь торкаючись кінчиками пальців його підборіддя, а потім повільно опустила долоню на його груди.

Прямо під її пальцями розквітала сакура. Витончене татуювання здавалося живим у цьому тремтливому світлі. Але Марго відчувала не малюнок. Вона відчувала його шкіру — гарячу, ледь вологу.

— Ти знову тут, — прошепотіла вона, і її голос здригнувся. — Ти дихаєш під моєю рукою. Іноді мені здається, що я все ще бачу той сон…

Його голос вібрував десь усередині неї, викликаючи млосне тремтіння внизу живота.

— Тільки ти і я.

Він почав спускатися нижче. Його поцілунки були невагомими, але від них шкіра палала. Він цілував не тільки її губи — він пестив губами її скроні, край вуха, лінію щелепи, залишаючи за собою слід із вогню. Марго заплющила очі, відчуваючи, як реальність вислизає. Вона губилася в його запаху — нічного лісу, дощу та чоловічої сили.

Його руки повільно ковзнули вниз, окреслюючи вигини її тіла. Коли його гаряча долоня лягла на її животик, де під шкірою пульсувало їхнє спільне таємне життя, Марго мимоволі вигнулася, вдихаючи його ім’я.

— Владе… — це був навіть не голос, а видих, сповнений насолоди й бажання.

Він підняв голову, і вона потонула в його очах. Зараз у них не було холоду — там була безодня, в яку вона стрибала без вагань. Влад накрив її губи своїми. Поцілунок був довгим, тягучим.

Його язик повільно досліджував її, змушуючи забути про все, про весь світ за дверима. Марго запустила пальці в його густе волосся, притягуючи його ще ближче, намагаючись стати з ним одним цілим, вплавитися в його шрами, в його силу, в його любов.

У ці хвилини Відьма не прораховувала ходи. Вона просто відчувала — тепло його тіла, надійність його рук, які тримали її над безоднею, і ту неймовірну ніжність, яка була сильнішою за будь-яку зброю в цьому місті.