Розділ 11

Влад

Влад Лісовський стояв посеред коридору своєї фортеці, дивлячись на зачинені двері дитячої. За ними відбувалося щось, що нагадувало одночасно штурм спецназу, втечу із зоопарку та дискотеку в психлікарні.

Дитинство — це єдиний період у житті, коли абсолютний хаос здається найвищим проявом гармонії. Малеча не будує стратегій і не рахує ризиків; вони просто створюють свій власний, божевільний світ із того, що потрапляє під руку. І, можливо, справжня мудрість дорослішання полягає не в тому, щоб приборкати цей хаос, а в тому, щоб бодай на мить дозволити собі стати його частиною.

Влад поправив манжети білосніжної сорочки, глянув на годинник і глибоко вдихнув. Марго відпочивала у спальні — Денис суворо наказав їй відпочивати після клініки. Няні були звільнені за профнепридатність…

«Я керую кланом, тримаю в страху пів міста, виграю вибори… але програю бій трьом дітям і одному коту, — промайнула в його голові суха, іронічна думка. — Запевняю себе, що контролюю все, а сам не можу втримати порядок у власному коридорі».

— Антоне! — гукнув Влад.

Охоронець, який щойно отримав п’ятихвилинну догану від Мирона за «неправильне носіння піджака», миттєво з’явився поруч.

— Так, пане?

— Де Іван і Захар? Чому на поверсі такий ґвалт?

— Вони у ванній, пане… — Антон зам’явся, відводячи погляд. — Намагаються знайти спільну мову з Локкі.

У цей момент із ванної пролунав короткий чоловічий крик, а за ним — звук падіння чогось дуже важкого. Судячи з глухого стогону, це був Іван.

Влад повільно потер перенісся.

«Грізні бійці Барсів. Пройшли гарячі точки, стрілянини й перестрілки. І впали під натиском розлюченого кота. Треба буде переписати їхні бойові заслуги».

Він дістав телефон і набрав пост охорони біля головних воріт.

— Марку? Запиши наказ. Видати Івану та Захару премію за бойові поранення… і негайно принеси їм аптечку. Одразу дві. Одну — з йодом, другу — з валеріанкою. Причому валеріанка — для кота.

Він на мить замовк.

«Сподіваюся, Марго про це не дізнається… Бо Денис нагодує заспокійливим уже мене».

Влад штовхнув двері дитячої, і картина, що постала перед його очима, була воістину епічною.

Мирон побудував величезну фортецю з усіх декоративних подушок у домі. На самій вершині, загорнута в плащ із дорогого кашемірового шарфа Марго, поважно сиділа Злата. Стас, як «технічний директор» цієї банди, зосереджено розбирав робот-пилосос за допомогою столової ложки, намагаючись перетворити його на «бойову машину».

— Мироне Владиславовичу, — Влад склав руки на грудях, намагаючись утримати голос сталевим. — Мені здається, ваш патруль грубо порушив кордони приватності Локкі.

Мирон, одягнений у кашкет Антона й з іграшковою рацією в руках, підняв на тата максимально серйозний погляд. Він упер руки в боки, точно копіюючи позу Влада на нарадах.

— Тату, закон вимагає жертв! Локкі був занадто білим для нашої розвідки. Тепер він — камуфляжний! Рожевий — це колір невидимості в кущах троянд!

Влад перевів погляд у куток.

Там лежав хаскі Ромул. Пес прикрив морду лапами й навіть не ворушився, прикидаючись мертвим, щоб його теж не зробили «камуфляжним».

«Тактичний відступ. Вчися, Барсе, у пса. Він єдиний зрозумів дипломатію цього дому».

— Справедливо, — кивнув Влад. — Але за порушення спокою мами весь цей «гарнізон» зараз іде мити руки й готуватися до вечері. Або…

Він зробив вагому паузу.

— …або я зараз дзвоню Денису, і він приїде просто зараз, щоб зробити вам усім «повний профілактичний огляд» із вітамінами.

При слові «огляд» банда миттєво здалася. Навіть Стас відклав ложку й відпустив нещасний пилосос. Авторитет Джокера-Дениса в цьому домі був незаперечним.

«Чудово. Мене бояться клани, а власні діти бояться дядька з уколами. Моя авторитетність виглядає дуже переконливо».

— Ігоре! — крикнув Влад у коридор. — Скасуй аптечку для Івана. Неси її сюди.

Він глянув на свої мокрі рукави, на розкидане лего й рожеву пляму на килимі.

— Здається, мені теж знадобиться пластир… на моє самолюбство, — прошепотів він собі під ніс так тихо, щоб ніхто не почув.

Через пів години хаос мав би вщухнути, але завібрував телефон.

Пряме включення для вечірнього марафону новин.

Влад не міг відмовити — вибори мера вимагали публічності.

Він зачинився в кабінеті, накинув піджак просто поверх сорочки, на якій ще виднілися сліди котячих кігтів, і ввімкнув камеру.

Чоловіки часто брешуть. Великі чоловіки брешуть масштабно, загортаючи свою брехню в дипломатію та високі промови про безпеку. Але найсмішніша й найнебезпечніша брехня — це та, яку ми вигадуємо на ходу перед власною дружиною, намагаючись зберегти залишки авторитету після того, як програли війну трьом дітям і рожевому коту. Дрібна брехня — це не зрада. Це щирий спосіб вижити в хаосі, який ти сам необачно створив.

— Вітаю, пане Лісовський, — посміхнулася ведуча на екрані. — Місто хоче знати: чи зможе людина вашого масштабу забезпечити безпеку кожному громадянину?

— Безпека — це мій абсолютний пріоритет… — почав Влад своїм фірмовим «залізним» голосом.

«Я керую кланом, але не можу втримати власний гарнізон у межах однієї кімнати. Суспільство прагне сили, але воно навіть не здогадується, що справжня сила — це вчасно зорієнтуватися, коли на тебе біжить кіт під валеріанкою».

Раптом за його спиною на масивний стіл застрибнув Локкі. Він був мокрий, скуйовджений і все ще яскраво-рожевий. Кіт пройшовся просто перед об’єктивом, демонструючи глядачам свій обурений хвіст.

— Ой… У вас… рожевий кіт? — розгубилася ведуча.

— Це… новітня система біометричного маскування, — не змигнувши оком, видав Влад.

«Блискуче, Лісовський. Навіть Сашко Збарський вигадував переконливіші версії. Якщо я програю ці вибори, то лише через рожевий камуфляж».

У цей момент двері кабінету з гуркотом відчинилися. У кадр влетів Ромул з іграшковим пістолетом у пащі, а за ним, по-пластунськи, вповз Мирон.