Розділ 8

Через деякий час Марго відкрила очі й помітила дивний рух у протилежному кінці вітальні

Біля великої вази вишикувалися троє кремезних охоронців, які зазвичай виглядали як незворушні скелі. Але зараз вони переминалися з ноги на ногу, опустивши голови.

Попереду них, уперши руки в боки, стояв Мирон.

Його маленька постать випромінювала таку суворість, що навіть Ромул, який сидів поруч, намагався виглядати максимально офіційно.

— Це що за військова рада? — прошепотіла Марго, ледь стримуючи посмішку.

Влад підвівся, так само не розуміючи, що відбувається.

Вони підійшли ближче і почули дзвінкий, сповнений обурення голос Мирона:

— …І я ще раз питаю: чому ти це робив?! Ти думав, я не побачу? У цьому домі жінок чіпати не можна! Це правило номер один!

«Діти не просто успадковують наші риси чи вираз очей — вони дзеркально віддзеркалюють нашу сутність, переймаючи найважливіше: уміння бути непохитним щитом для слабших, відданість власним принципам і непохитне прагнення захищати тих, хто цього потребує».

Бідний Антон, один із найнадійніших бійців Влада, почервонів так, що став кольору стиглого помідора. Він витирав піт із чола і не знав, куди подіти очі.

Софія, домробітниця, стояла трохи осторонь, закриваючи обличчя фартухом і явно намагаючись стати невидимою.

— Що тут сталося, командире? — Влад ледь стримував сміх, дивлячись на серйозне обличчя сина.

Мирон різко розвернувся до батька, вказуючи пальцем на Антона.

— Тату, він її душив! Прямо там, у коридорі біля кухні! Я бачив! Він схопив Софію за шию і… і не відпускав!

Охоронці поруч затремтіли від придушеного реготу.

Антон видав щось схоже на стогін пораненого звіра.

— Мироне Владиславовичу… я… я не душив… це було… ну…

Влад нахилився до вуха Марго, і вона відчула його гаряче дихання та вібрацію від тихого сміху.

— Квітко, здається, наш син щойно став свідком першого поцілунку нашої «таємної пари» — Антона та Софії.

Він знову подивився на бідного охоронця, який був готовий провалитися крізь землю під пильним поглядом шестирічного «шефа поліції».

— Антоне, — голос Влада став удавано суворим, — ти чому порушуєш статут? Ти ж бачиш, Мирон усе контролює.

— Пане… я… вибачте… — видавив із себе Антон, дивлячись на свої черевики.

Софія нарешті не витримала і пірнула в бік кухні, червона від сорому, а Мирон, не помічаючи іронії батька, продовжував повчати охорону:

— Щоб більше такого не було! Якщо хочеш щось сказати Софії — кажи словами, а не руками! Зрозумів?

— Зрозумів, Мироне Владиславовичу, — відкарбував Антон, віддаючи честь.

Марго не витримала і розсміялася, притуляючись до плеча Влада.

— Владе, нам справді не потрібні камери спостереження в будинку. У нас є Мирон.

Влад підхопив сина на руки.

— Правильно, синку. Стеж за ними. Бо бачиш, тільки варто мені відвернутися до мами — і в домі починається кримінал.

Мирон відчайдушно намагався почепити татові на пояс свої іграшкові кайданки.

— Так, тату, плани змінилися! — проголосив він із максимально серйозним виглядом. — Я більше не буду боксером-хірургом. Це надто довго вчитися. Відсьогодні я — головний поліцейський цієї фортеці! Буду арештовувати всіх, хто краде цукерки і порушує статут!

Марго, яка спостерігала за цією сценою з дивана, не витримала і дзвінко розсміялася.

— О як? — вона підморгнула синові. — А як же твоя мрія проводити операції?

— Мамо! — Мирон вирвався з рук батька і став посеред вітальні, вперши руки в боки. — Поліція — це закон! А закон у нас один…

Він не встиг договорити.

«Справедливість вимагає не просто покарання за помилку, а чіткого усвідомлення ціни, яку доводиться платити за втрачену пильність».

Довіра у цьому домі була найціннішим здобутком, і руйнувати її заради хвилинної легкодушності означало поставити під удар усе, що вони так довго й болісно захищали.

З боку дитячої почулося тихе «мяу», і на світло ламп поважно вийшов Локкі.

Влад і Марго одночасно замовкли.