Розділ 7

Дощ остаточно вщух, залишивши по собі лише кришталеві краплі на листі та свіжий запах озону. Коли важкі броньовані ворота фортеці зачинилися за кортежем, Марго відчула, як напруга, що стискала її серце весь день, нарешті почала танути.

Влад, як і обіцяв, обережно підхопив її на руки ще в машині. Його рухи були напрочуд ніжними, наче він боявся потривожити не тільки її поранену ногу, а й ту крихку тишу, що встановилася між ними.

Щойно вони переступили поріг вітальні, їх зустрів вихор дитячого галасу. Хаскі Ромул, почувши господарів, із голосним «ауф» вилетів назустріч, крутячи хвостом так сильно, що ледь не збив вазу.

Але головна увага була прикута до маленької постаті у синьому светрі.

— Стасе! — Мирон уже щось захоплено пояснював братові, показуючи йому свою колекцію медичних інструментів.

— Пані Маргарито, — до них підійшов Марк, один із охоронців, і в його зазвичай суворому голосі почулася дивна м’якість. — Ваш кіт… він повернувся. Щойно бачили його біля каміна.

Марго здивовано підняла очі.

Посеред вітальні, на оксамитовому кріслі, вишукано вмостився Локкі — величезний білосніжний кіт із царською поставою. Він ліниво мружив блакитні очі, наче й не зникав на два тижні.

— Локкі! — Марго ледь помітно всміхнулася, коли Влад обережно опустив її в сусіднє крісло.

Кіт, почувши своє ім’я, неспішно підійшов до неї, потерся головою об її долоню і видав гучне, вібруюче муркотіння.

Марго пригорнула його до себе, зариваючись пальцями в густе біле хутро.

— Де ти був, зраднику? — прошепотіла вона, обіймаючи кота. — Я думала, ти вирішив утекти від нашого божевілля. Ти що, гуляв сам по собі весь цей час?

Локкі лише ще голосніше замуркотів, ніби підтверджуючи, що він — єдиний у цьому домі, хто знає всі таємні стежки.

Влад стояв поруч, спостерігаючи за цією сценою з ледь помітною усмішкою.

Невдовзі діти разом із Ромулом і нянями побігли до ігрової кімнати. Денис затримався в холі з пані Ольгою, а Влад повільно опустився на банкетку навпроти Марго.

Він накрив її руку своєю великою, гарячою долонею, обережно торкаючись каблучки.

— Квітко, — його голос був настільки тихим і ніжним, що Марго на мить перестала дихати. — Ми завжди чекаємо слушного часу. Чекаємо, поки вщухне дощ, поки зникнуть вороги, поки загояться всі шрами…

Він підняв очі на неї, і в їхній синяві вона побачила таку рішучість, якої не було навіть під час бою.

— Але я зрозумів одну річ: слушний час — це не тоді, коли навколо панує спокій. Це тоді, коли я тримаю твою руку в самому центрі шторму. Ця сакура на твоєму пальці… я хочу, щоб вона перестала бути просто обіцянкою. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Офіційно. Перед усім світом. Тут і зараз.

Марго завмерла.

Вона дивилася на діаманти, що мерехтіли на її руці, потім — на білосніжного Локкі на своїх колінах і нарешті — в очі Влада.

Більше не було сенсу чекати «безпечного завтра», бо завтра могло і не бути.

Було лише «сьогодні».

— Значить, через тиждень, Барсе? — прошепотіла вона, і в її очах заблищали сльози — перші сльози полегшення за сім років.

— Через тиждень, Марго, — він нахилився і ніжно поцілував її руку.

Влад повільно опустився перед Марго. Його великі долоні обережно лягли на її живіт, наче він торкався найтендітнішого скарбу у світі. Він притулився щокою до тканини її сукні, а потім ніжно, майже невагомо поцілував те місце, де під серцем Марго билося нове життя.

Марго відчула, як по тілу розливається солодке тепло. Вона запустила пальці в його густе темне волосся, злегка перебираючи пасма.

Влад заплющив очі, вдихаючи її аромат, і міцніше обійняв її за талію. У цю хвилину не було ні кланів, ні ворогів — лише вони двоє і їхній спільний спокій.

Але тиша тривала недовго....