Розділ 5

У їдальню вони увійшли саме такими — щасливими, трохи розпатланими й абсолютно не схожими на лідерів небезпечних кланів.

Злата, руденька непосидюча вигадниця з двома розкуйовдженими косичками, уже намагалася нагодувати Ромула шматочком сиру, а Мирон — серйозний не по літах хлопчик із батьковим прискіпливим поглядом — зосереджено вивчав склад свого соку, наче це була секретна формула.

— О, тато приніс маму! — вигукнула Злата, плескаючи в долоні.

Марго, яку Влад уже посадив на стілець, здивовано підняла брову, дивлячись на тарілку сина.

— Мироне, ти справді збираєшся їсти стейк із самого ранку? — запитала вона, стримуючи усмішку. — Зазвичай ти просиш млинці або пластівці.

Мирон навіть не підвів голови. Він дуже серйозно взяв ніж і виделку, але замість того, щоб відрізати шматочок і з’їсти, почав обережно робити тонкий надріз посередині.

— Я не буду його їсти, мамо, — зосереджено відповів він. — Я буду його вивчати.

«Дитяча безпосередність — це чиста, незамутнена магія. Малюки обирають свій шлях без огляду на правила, поєднуючи найдивовижніші речі просто тому, що їхній світ ще не знає меж можливого».

— Що? — Влад якраз підніс до рота чашку з міцною кавою, але так і завмер, не зробивши ковтка.

— Ну, я дивлюся, де тут м’язи, а де… судини, — Мирон акуратно розсунув розрізане м’ясо ножем, наче це був справжній пацієнт на операційному столі. — Я ж буду цим… ну, як він називається?

Влад застиг із чашкою в руках. Марго закусила губу, відчуваючи, як її вже трясе від сміху.

— Хірургом? — тихо підказала вона.

— Так! — зрадів Мирон, і його карі очі — точна копія батькових — засяяли гордістю. — Я буду хірургом! Як дядько Денис. Тільки я буду лікувати стейки, щоб вони не боліли.

Влад повільно опустив чашку на стіл і важко видихнув.

— Гарний вибір професії…

Він кинув на Марго погляд, у якому читалося: «Серйозно? Ще один лікар на мою голову?»

— Принаймні, твої пацієнти завжди будуть задоволені гарним маринадом, — не втрималася Марго й таки розсміялася.

Злата в цей час спокійно доїдала млинець, вимазана шоколадом по самі вуха, і зневажливо поглядала на «наукові дослідження» брата.

— Мироне, ти просто мучиш їжу, — авторитетно заявила вона. — Тату, а можна мені ще шоколаду? Хірурги кажуть, що це корисно для настрою!

— Хірурги, може, й кажуть, — хмикнув Влад, нарешті відставивши каву, — але стоматологи зараз точно вийшли з чату й плачуть у кутку.

Злата тільки хитро примружилася, підсуваючи свою тарілку ближче до вазочки з цукерками — цей хитрий примружений погляд вона явно перейняла від матері.

— Стоматологи просто заздрять, що в них немає такої смачної професії, — відрізала вона.

Влад перевів погляд на Мирона, який уже зробив «черевний розріз» своєму стейку й тепер дуже серйозно роздивлявся текстуру волокон, наморщивши носа від зосередженості. Бути батьком майбутнього Дениса № 2 явно не входило в його плани на ранок.

— Мироне, — почав Влад, намагаючись додати голосу авторитетності, — а як щодо футболу? Ну чи боксу? Дивись, які в тебе руки. Міцні. Ними треба голи забивати або в рукавичках працювати, а не в оцих твоїх… гумових штуках.

Мирон на мить зупинився. Його маленьке чоло зібралося в складки. Він явно обдумував пропозицію.

— Лікар-боксер? — перепитав він.

І в його очах раптом спалахнув такий вогник, що Влад зрозумів: він щойно підкинув дитині геніальну, але дуже небезпечну ідею.

— О! Це круто! Я буду спочатку відправляти їх у нокаут, а потім відразу — на операцію! Дуже зручно. Пацієнт уже під наркозом і не тікає.

Марго, яка якраз відпила сік, ледь не поперхнулася.

— Ну все, Барсе, — промовила вона, витираючи сльози. — Ти сам це зробив. Ти щойно створив універсального солдата.

— Денис буде в захваті від такого асистента.

Влад заплющив очі й потер перенісся.

— Я хотів як краще, — пробурмотів він. — Хотів, щоб він м’яч ганяв, а не м’ясо різав…

Дитячі мрії — це дивовижний, незіпсований світ, де немає меж для фантазії й страху перед невдачею. Малюки без вагань поєднують непоєднуване, перетворюючи звичайні речі на магічні інструменти, а дорослі професії — на захопливі пригоди.

Злата, якій нещодавно виповнилося чотири, лагідно поплескала тата по великій руці своєю крихітною долонькою, липкою від шоколаду. В іншій руці вона вже міцно стискала чергову цукерку.

— Тату, не сумуй, — пролепетала вона, дивлячись на нього великими щирими очима. — Мирон буде сильний. Він скаже: «Швидко всі спати!» — і всі-всі ляжуть. А я буду головна, бо в мене цукерки.

— Можна ще одну?

Влад розплющив одне око й подивився на Марго. Та лише знизала плечима, намагаючись не розсміятися.

— Ну що я тобі казала? У твоїх дітей залізна логіка, Владе. Проти «всі спати» і шоколаду не поспориш. Змирися.

Марго підморгнула йому, забираючи в Мирона ніж, поки той не почав «оперувати» ще щось.

— Тату, а… а що то таке?! — Злата раптом витягнула вказівний пальчик, показуючи кудись за вікно, у бік саду.

Влад обернувся, примружився, скануючи поглядом порожню терасу.

Поки він роздивлявся «невидиму загрозу», Злата маленькою блискавкою простягнула руку до вазочки.

Один рух, другий — і ще кілька шоколадних трофеїв зникли в її кишеньках. З абсолютно спокійним, майже ангельським обличчям вона розвернулася й, навіть не прискорюючи крок, пішла до няні.
— Я готова вмиватися! — кинула вона через плече, наче нічого не сталося.

Марго не витримала. Вона просто закинула голову назад і зайшлася дзвінким сміхом.

— Ех, Барсе… — видавила вона крізь сміх. — Тебе щойно обіграла чотирирічна дівчинка. Зняла твою пильність найпростішим трюком у світі.

Влад повернувся до столу, дивлячись на напівпорожню вазочку, а потім — на двері, за якими зникла його маленька шпигунка.

Він лише важко видихнув, намагаючись удати, що сердиться, хоча кутик рота вже зрадницьки смикався в усмішці.